Рей Бредбері - Трилогія смерті

— Боже, сподіваюся, що ні. Наскільки жаско прокидатись у ліжку, де нема нікого, крім мене! Реттіґан. Ви були в її будинку, що виходить на пляж? Арті Шоу[187] зупинявся там після Карузо.[188] Вона заволоділа ним у тринадцять. Він вибирався на стіну «Ла Скала».[189] Коли вона пхнула Лоуренса Тіббетта,[190] він співав сопрано. Машина парамедиків чатувала на розі її будинку в тисяча дев’ятсот тридцять шостому, коли вона робила штучне дихання Тальбергу[191] на Форест-Лон. З вами усе гаразд?

— Почуваюся так, ніби тільки-но відчинив десятитонний сейф.

— Візьміть ще джину. Так повчає Таллула.

— Ви допоможете нам відшукати Констанс?

— Нікому іншому це не до снаги. Я позичив їй цілісінький гардероб мільйон років тому. Віддав їй свою косметичку, яка просто-напросто валялася, показав, як користуватися парфумами, здивовано підіймати брову, підтягувати вуха, вкорочувати верхню губу, розтягувати усмішку, приплюскнути чи округлити перса, йдучи, ставати вищою або зменшуватися до краю. Я заміняв їй дзеркало; вона позувала переді мною, стежачи за тим, як я пильно вдивляюся, підморгую, вдаю докори сумління, напруження, розпуку, завзяття, спів у позолоченій клітці, як хвацько пірнаю у піжаму, імітую оніміння в грудях. Вона їздила на добре натренованих поні, виплигувала у товаристві балерин. Доти, доки вона пішла, була геть іншою людиною. То було десять тисяч водевілів тому. Після усього того їй стало до снаги мірятися силами з іншими актрисами за ролі у стрічках і навіть загарбати їхніх чоловіків… Гаразд, денді, — сказав Дж. В. Бредфорд, виводячи закарлючки у записнику, — тут є імена тих, хто кохав Констанс. Дев’ять продюсерів, десять режисерів, сорок п’ять вільних акторів і куріпка на груші.

— Вона ніколи не могла вгамуватися?

— Коли-небудь зріли тюленів, які прибивалися до дому Реттіґан? Слизькі, наче олія; в’юнкі, як ртуть; гепають у своє ложе, мов блискавиці. Номер один у лос-анджелівському марафоні — з легкістю визнаєте це ще задовго до початку. Тут могли бути голови правління трьох студій, а завершувалось усе Вампірою,[192] Мадам Дефарж,[193] Долі Медісон. От як!

— Дякую, — я пробігся очима переліком, де знайшлося б місце ще двом Бастиліям.

— А зараз даруйте, звісно, Мата Харі[194] має вперше перевтілитися!

Хоп! Він розцвів у своєму кімоно.

Хоп! Я зловив Генрі за руку, і ми скотилися сходами вниз та вирвалися на вулицю.

— Ей! — пролунав голос. — Зачекайте!

Озирнувшись, я підвів погляд. Там, спираючись на поручні, на всі зуби усміхалася Джин Гарлоу — Дітріх— Кольберт, вичікуючи фон Шторгейма, аби той зафільмував її великим планом.

— Я ж тут не один несповна розуму, тут є схибнутіші. Квіклі!

— Альберто Квіклі! — вирвалось у мене. — Невже він живий?

— Він раз на тиждень гасає у нічний клуб, а затим у шпиталь лікуватись. А коли вони зшивають його, він далі проганяє свій прощальний тур. Клятий телепень, у своїх сто дев’яносто запевняв, ніби зустрів Констанс (повна нісенітниця) на шістдесят шостому шосе, коли йому було, Боже мій, сорок чи то п’ятдесят. Намотуючи кілометри країною, він підібрав хлопчака із сумнівною формою грудей. Зробив її зіркою, тим часом його гра відходила на задній план. Влаштував театральний салон для найближчого оточення. Збирає народ вечорами у п’ятницю, аби ті споглянули на Цезаря, котрому ніж у спину наготували, Антонія, який потягнеться за мечем, Клеопатру, що злягла від укусу, — клапоть паперу злетів вниз. — Отак якось! Було ще дещо!

— Що?

— Конні, Гелен, Аннетт, Роберта. Костанс так і не показалася на інші заняття, аби зазнати життєвих перевтілень! Минулого тижня. Вона, хай там що, мала повернутись, але не зробила цього.

— Нічого не второпав, — залементував я.

— Я вчив її різноманітних речей, передаючи знання про темне, світле, гучне, ніжне, неприборкане, супокійне — це щось на кшталт нової ролі, яку їй треба було опанувати. Вона намірялася повернутися до мене, аби засвоїти більше. Їй кортіло стати іншою людиною. Ймовірно, такою, якою була до того. Втім, мені не думку не спадало, як їй зарадити. Ісусе праведний, хай там що, а гра засмоктує акторів, правда ж? В. К. Філдсу довелося вчитись, аби зіграти у водевілі В. К. Філдса. Йому ніколи не вдавалося розірвати ці пута. І тут ні сіло ні впало визріває Констанс, прохаючи: «Допоможи мені знайти себе нову». Я ж відпалив: «Констанс, мені й на голову не налазить, як стати тобі у пригоді. Йди до священика, коли жадаєш обрости новою шкірою».

Чималий дзвін забив у моїй голові. Священик.

— Що ж, це все, — виснувала Джин Гарлоу. — Збив вас із пантелику, проте й потішив? Чао, — Бредфорд щез.

— Квіклі, — стрепенувся я, — нумо, покличмо Крамлі.

— Звідкіля такий поквап? — завівся Генрі.

— Ні, ні, Альберто Квіклі, кролик, якого то засовують у капелюх, то витягують звідтіля; привид Гамлетівського батька.

— А, він! — вигукнув Генрі.

Розділ тридцять п'ятий

Ми висадили Генрі біля його люб’язних, тихоголосих родичів на Сентрал-авеню, затим Крамлі доправив мене до домівки Альберта Квіклі, першого вчителя Реттіґан, якому стукнуло вже дев’яносто дев’ять.

— Перший, — хмикнув Крамлі, — експерт-бертильйонажист,[195] знімав відбитки пальців Констанс, заміряв її лікті, коліна, записував усе з ніг до голови.

У водевілі він запам’ятався як містер Метафора, котрий грав у «Крамниці антикварних цікавинок», до останнього залишався у компанії Фейджінав «Олівері Твісті», коли публіка крикма благала «Помилуй». Він був маркітніший, аніж Марлі, більш блідолиций, аніж По. Квіклі, розповідали навперебій критики, так заводив реквієм, що Темза наводнювалася, захлинаючись сумливими хвилями, коли у «Тоска»[196] кидаються в обійми вічності. Все це Метафора-Квіклі впевнено і радо розказував мені, коли я сидів у його малій вітальні, що перемінилася на театральну сцену. Тоді я відсахнувся від коробки із серветками «Клінекс», що він підсунув мені прямісінько під ніс, перш ніж перейти до Лючії,[197] яка знов-таки обезглузділа.

— Припиніть! — мені врешті урвався терпець. — Як щодо Констанс?

— Знав я її на дещицю, — спам’ятався він. — Прецінь відав більше про її Кеті Келлі, тисяча дев’ятсот двадцять шостого року, моє перше пігмаліонське чадо!

— Пігмаліонське? — пробуркотів я. Пазли почали складатися.

— Пригадуєте Моллі Каллаган, тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року?

— Заледве.

— Як щодо Поллі Ріордан, тисяча дев’ятсот двадцять шостого?

— Приблизно.

— Кеті була Алісою у Дивокраї, Моллі грала Моллі у «Навіженій Моллі О’Дей», Поллі вжилась у ролі «Поллі з цирку» того ж року. Кеті, Моллі, Поллі — усі вони, ніхто інший як Констанс. Така собі водоверть: засмоктує тебе безіменним, а вишпурює знаменитістю. Я навчив її горлопанити: «Я Поллі!», продюсери скрикували: «Ти є нею, ти