Стівен Кінг - Острів Дума

собака, про Ілсу, котра одного разу принесла додому велике коло, намальоване на шматку будівельного картону, і радісно гукала: «Татуню, я нарисувала твій портрет».

Ілса-Марія Фрімантл.

Я добре її пам’ятаю.

22 — ЧЕРВЕНЬ

— 1 —

Я вивів човен на середину озера Фален і заглушив двигун. Ми дрейфували в бік маленького помаранчевого поплавця, який я поставив тут раніше. Кілька скутерів снували туди-сюди по гладесенькій поверхні води, але за такого абсолютного безвітря не було ніяких яхт. В ігровій зоні було трохи дітей, у пікніковій зоні були якісь люди та кілька фігур прогулювалися по стежині, що йшла вздовж берега. А загалом, як для озера, що міститься в межах міста, тут було майже безлюдно.

Ваєрмен — дивно не-флоридський на вид у рибальському капелюсі і светрі «Вікінг» — щось сказав з цього приводу.

— В школах тривають заняття, — пояснив я. — А от за пару тижнів тут повсюди дзижчатимуть човни.

Він не міг заспокоїтись.

— А все-таки, чи годяще це місце для неї, мучачо? Я маю на увазі, а якщо раптом якийсь рибалка підчепить її неводом...

— На озері Фален сітки заборонені. І спінінгами тут майже ніхто не ловить. Тут тільки того й роблять, що катаються на човнах та яхтах, а купальники тримаються берега.

Я нахилився і взяв циліндр, зроблений ювеліром у Сарасоті. Він був три фути завдовжки, з кришкою-закруткою на одному кінці. Він був заповнений прісною водою, а всередині нього був заповнений водою ліхтар. Персе була запечатана у подвійній темряві, спала під подвійною ковдрою прісної води. Невдовзі вона буде спати ще глибше.

— Красива річ, — сказав я, вертячи в руках циліндр.

— Авжеж, красива, — погодився Ваєрмен, задивившись на відсвіти пополуденного сонця в циліндрі. — І гладесенька, гачку нема за що зачепитися. Однак я почувався б спокійніше, якби ми втопили її в якомусь з озер ближче до канадського кордону.

— Там, де дійсно хтось може закидати сіті, — заперечив я. — Ховати річ на виду — непогана стратегія.

Повз нас продзижчали три жінки у спортивному човні. Помахали нам. Ми помахали їм навзаєм. Одна з них гукнула: «Ми любимо симпатичних хлопців!», і всі три розреготалися.

Ваєрмен послав їм салют, а відтак знову обернувся до мене.

— Яка тут глибина? Ти знаєш? Цей помаранчевий поплавець підказує мені, що знаєш.

— Так оце-то я тобі й кажу. Я тільки тепер дещо дізнався про озеро Фален, либонь, запізно, бо ми з Пам упродовж двадцяти п’яти років володіли будиночком на Айстра-лейн. Середня глибина тут дев’яносто один фут... а от на цьому місці проходить розлам.

Ваєрмен розслабився й зсунув свого капелюха трохи набакир.

— Ох, Едгаре, скажу тобі, що ти таки el zorro[405], великий ти хитрун.

— Може, si,може, no, але під нами зараз щонайменше триста вісімдесят футів глибини. Збіса кращий варіант, ніж облицьована уламками коралів дванадцятифутова цистерна на краю Мексиканської Затоки.

— Амінь.

— Ти гарно виглядаєш, Ваєрмене. Відпочив.

Він знизав плечима.

— Гольфстрімом тільки й варто літати. Не стоїш у черзі на огляд до сек’юриті, ніхто не риється в твоїх речах, щоб дізнатися, чи не замаскував ти бомбу під срану банку пінки для гоління. До того ж я вперше в житті летів на північ без посадки в тій довбаній Атланті. Дякую.., хоча, схоже на те, що я міг би це й сам собі дозволити.

— Так ти владнав справи з родичами Елізабет?

— Йо. Скористався твоєю порадою. Запропонував їм північний кінець острова в обмін на готівку й акції. Вони вирішили, що це диявольськи вигідна операція, а в їхніх адвокатів просто на обличчях було написано: «Цей Ваєрмен сам був колись юристом, а тепер він клієнт-лох».

— Здається мені, що в цьому човні сидить не один zorro.

— Отже, я вийшов з гри з вісімдесятьма мільйонами баксів у ліквідних цінних паперах. Плюс різноманітні сувеніри з будинку. Включно з тією жерстянкою з-під печива «Ніжна зваба», яку тримала при собі Елізабет. Як гадаєш, ‘чачо, вона цим хотіла мені щось сказати?

Я згадав, як Елізабет кидала в жерстянку різні порцелянові фігурки і наполягала, щоб Ваєрмен вкинув її у ставок до золотих рибок. Звісно, вона намагалася йому на щось натякнути.

— Отже, родичі отримали північний кінець острова Дума, і доведення його до товарного вигляду коштуватиме... захмарних грошей. Гадаю, мільйонів дев’яносто.

— Так вони сподіваються?

— Так, — погодився він вже серйозно, — так вони сподіваються.

Ми сиділи якийсь час мовчки. Він взяв у мене з рук циліндр. Я побачив свгоє криве відображення на його закругленому боці. Мені воно було до лампочки, тепер я дуже рідко дивився в дзеркало. Не тому, що постарішав, мене не цікавив більше вираз моїх очей. Вони занадто багато бачили.

— Як твої жінка і дочка?

— Пам у Каліфорнії біля своєї матері. Мелінда повернулася до Франції. Після похорону Іллі вона трохи побула з матір’ю, а потім поїхала. Гадаю, це правильно. Вона все переживе.

— А сам ти як, Едгаре? Ти переживеш?

— Не знаю. Хіба Скот Фіцджеральд не сказав, що в театрі американського життя не буває других актів.

— Хай, але він був кінчений п’яниця, коли це сказав. — Ваєрмен поклав циліндр собі під ноги і нахилився до мене. — Слухай сюди, Едгаре, і слухай уважно. Насправді є п’ять актів, і не лише в американських життях — у кожному повноцінно прожитому житті. Точно, як у п’єсах Шекспіра — трагедія й комедія ідуть впереміш. Бо це саме те, з чого складається наше життя — з комедій і трагедій.

— Останнім часом мені траплялось небагато приводів для реготу, — зауважив я.

— Авжеж, — погодився він. — Але можливість Третього акту залишається. Я зараз мешкаю в Мексиці. Я ж тобі казав, так? Красиве містечко серед гір, називається Тамасунчале.

Я спробував вимовити цю назву.

— Тобі подобається, як це слово скочується в тебе з язика. Ваєрмену все видно.

Я усміхнувся:

— В ньому ніби якийсь дзвіночок дзеленчить.

— Там є на продаж зачучверений готельчик, і я збираюся його купити. Звичайно, будуть витрати, але за три роки його можна зробити прибутковим, та й я зараз напакований грішми під зав’язку. Коротше, мені потрібен партнер, котрий розуміється на будівництві і ремонтах. Звичайно, якщо ти й зараз зацікавлений справами мистецькими...

— Гадаю, ти й сам знаєш.

— Ну, що тоді