Вилки Коллінз - Жінка у білому

за дня, адже того єдиного разу, коли він ішов за мною і простежив мене аж до самого помешкання, була темна ніч і він не міг роздивитися мого обличчя.

Я нікого не запримітив у чільних вікнах його будинку. Тоді я пройшов мимо, звернув за ріг і заглянув через невисокий садовий мур. Одне із задвіркових вікон долішнього поверху було відчинене навстіж і затягнуте сіткою. Я нікого не побачив, але до мене долинули спочатку пронизливий пташиний посвист і співи, а тоді й густий розкотистий голос, який я зразу впізнав за описом Меріан.

— Летіть на мій мізинчик, мої лю-лю-любесенькі! — кликав голос. — Вилітайте з клітки! Стрибайте нагору по східцях! Раз, два, три — нагору! Три, два, раз — наниз! Раз, два, три — віть-віть-віть!

Граф дресирував своїх канарок, як робив це і в часи Меріан у Блеквотер-Парку.

Я трохи почекав. Ось посвист і співи припинились.

— Ідіть сюди та поцілуйте мене, мої любесенькі! — мовив глибокий голос.

Відповіддю йому були щебет і писк, пролунав низький, Масний смішок, і все змовкло. А десь за хвилину я почув, як відчинилися вхідні двері. Я повернувся й пішов назад, до чільної сторони дому. Лункий розкотистий бас величаво підніс над тишею лондонського передмістя чудову арію з «Мойсея» Россіні. Відчинилась і зачинилась хвіртка палісадника. Граф вийшов на прогулянку.

Він перейшов вулицю й попрямував до західних околиць Ріджентс-Парку. Я зостався на протилежному боці й пішов туди ж, тримаючись трохи віддалік од нього.

Меріан підготувала мене до його величезного зросту, страхітливої опасистості й показної жалоби у вбранні, але не до разючої свіжості, бадьорості й життєвої сили цієї людини. Свої шістдесят років він ніс так легко, мовби їх було менше сорока. Підбивши свого капелюха трохи набакир, він ішов собі легкою, пружною ходою, помахуючи великим ціпком із золотою головкою й мугикаючи під ніс. Час від часу він поглядав із чудовою поблажливою усмішкою на будинки й сади обабіч вулиці, якою він ішов. Сказати б комусь приїжджому, що вся ця околиця належить графові, то він би й не здивувався. Граф ні разу не озирнувся і, здавалось, не звертав особливої уваги ні на мене, ні на будь-кого з перехожих, хіба що вряди-годи по-батьківському добродушно всміхався й підморгував діткам та їхнім няням, що траплялися йому дорогою. Отак він вів мене все далі, аж поки ми опинилися біля крамниць на західній стороні парку.

Тут він зупинився біля кондитерської, зайшов туди (може, зробити замовлення) і зараз же вийшов із тістечком у руці. Катеринщик-італієць крутив перед кондитерською свою катеринку, на якій сиділа миршава скулена мавпочка. Граф зупинився, відкусив шматок тістечка і врочисто простяг решту мавпочці.

— Бідний мій чоловічку, — мовив він з іронічною ніжністю, — у вас голодний вигляд! В ім'я священного людинолюбства я пропоную вам трохи підснідати!

Катеринщик жалісливо простяг руку по милостиню від незнайомого добродія. Граф зневажливо здвигнув плечима й рушив далі.

Ми йшли на вулицю до розкішніших крамниць між Нью-Роуд та Оксфорд-Стріт. Граф знов зупинився і зайшов до невеличкої оптичної крамнички, де у вікні видніло оголошення про те, що тут лагодять окуляри тощо. Звідтіля граф вийшов із театральним біноклем в руках, ступив кілька кроків і став перед афішею, виставленою у вікні музичної крамниці. Уважно переглянув афішу, поміркував хвилинку — й підкликав порожній кеб, що саме проїжджав мимо.

— Оперна каса! — кинув він візникові й поїхав.

Я перейшов вулицю й собі проглянув афішу. Сьогодні в опері давали «Лукрецію Борджіа». Бінокль у графових руках, його уважне переглядання афіші, його вказівка кебменові — все свідчило про те, що він намірявся опинитися в числі глядачів «Лукреції Борджіа». Я мав змогу дістати квитки для себе й свого друга в задніх рядах партеру завдяки давнім приятельським стосункам з одним із художників Оперного театру. Можливо, пощастить, і ми з супутником добре роздивимося графа — таким чином я б уже сьогодні впевнився, знає Песка свого краянина чи ні.

З цих міркувань я одразу вирішив, як мені слід провести свій вечір. Я дістав квитки, лишивши дорогою до театру записку в професоровім помешканні. О восьмій без чверті я заїхав по нього. Мій маленький друг був у святковому, дуже піднесеному настрої, із пишною квіткою в петельці та небачено великим оперним біноклем під пахвою.

— Ви готові? — спитав я.

— Вжеж-авжеж! — відгукнувся Песка.

І ми рушили до театру.

V

Лунали останні такти увертюри, і партер був уже заповнений публікою, коли ми з Пескою добулися до театру.

Одначе в проході, що відділяв наші ряди від крісел партеру, було просторо — саме на це я і розраховував, маючи на увазі мету свого походу на виставу. Я підійшов до бар'єру за кріслами й оглянув їх одне по одному. Тут його не було. Я пройшовся проходом назад, уздовж лівої, від сцени, частини партеру й, уважно вдивляючись в публіку, побачив його. Він займав чудове місце, дванадцяте чи чотирнадцяте від кінця в третьому ряду. Я став по прямій лінії за його спиною, на відстані кількох рядів. Песка стояв поруч мене. Професор досі ще не знав, з якою метою я запросив його до театру, й чудувався, чом ми не підійдемо ближче до сцени.

Завіса піднялась і почалась опера.

Всю першу дію ми простояли там, де стали. Граф, поглинутий музикою оркестру й тим, що діялося на сцені, ні разу не озирнувся. Жодна нотка з чарівної опери Доніцетті не уникла його слуху. А він височів над сусідами, всміхався і потішено в такт покивував своєю величезною головою. Коли глядачі, що сиділи поруч нього, починали плескати в долоні зразу ж після якоїсь арії, не дожидаючи, поки оркестр дограє заключні акорди (як це завжди робить англійська публіка), він оглядався на них із виразом співчутливого протесту й ледь підіймав руку, чемно благаючи про тишу. Прослухавши особливо витончені арії чи особливо ніжні пасажі оркестрового акомпанементу, що їх глядачі не відзначали оплесками, він здіймав свої пухкі руки, обтягнені чудово припасованими чорними лайковими рукавичками, і на знак освіченого захоплення істинного меломана ледь-ледь поплескував ними. В такі миті його тихе оксамитове: «Браво! Бра-а-а...» — розлягалося в тиші глядачевої зали, мовби мурликання величезного кота. Найближчі його сусіди, простодушні червонощокі заїжджі провінціали, що зачудовано купалися в промінні лондонської моди, починали наслідувати його приклад. І не раз того вечора черговий вибух оплесків у партері починався з м'якого поплескування рук, обтягнених чорними рукавичками. Невситиме самолюбство цієї людини жадібно