Джеймс С. А. Корі - Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі

стриматися. Бойові кораблі. Зневіра затрималася лише на

секунду. Тоді зринув гнів.

— Боббі?

— Що?

— Пам’ятаєш, ти сказала, що я не розумію, в якій я небезпеці?

— А ви сказали, що я не розумію, як грати в цю гру.

— Так, я про це.

— Пам’ятаю. То що?

— Раптом ти хотіла проректи своє «а я ж казала», то зараз саме

час.

Розділ сорок другий. Голден

Після закінчення військового училища Голден провів місяць

у лабораторії радіоелектронних бойових засобів «Даймонд-Гед» на острові Оаху. За цей час він зрозумів, що не має бажання

бути ботаном-розвідником, по-справжньому зненавидів пої

і полюбив полінезійок. Тоді він був надто заклопотаний, щоб

упадати за якоюсь, але як слід насолоджувався нечастими

вільними хвилинками, витріщаючись на них на пляжі. Відтоді

йому подобалися жінки з вигинами й довгим чорним волоссям.

Піхотинка з Марса нагадувала одну з тих милих пляжних

завсідниць, на якій хтось використав графічний редактор

і збільшив звичні розміри в півтора раза. Пропорції, чорне

волосся, темні очі — усе таке саме. Тільки гігантське. Його

нервову систему закоротило. Рептилія в мозковому стовбурі

стрибала туди-сюди між «Час паруватись!» і «Час тікати!».

Найгіршим було те, що вона про це знала. Схоже, вона оцінила

його й вирішила, що він вартий лише втомленої насмішки —

і все за кілька миттєвостей після їхньої зустрічі.

— Я можу повторити ще раз, — вона й далі глузливо

кривилася.

Вони сиділи удвох на камбузі, й вона пояснювала стратегії

марсіянської розвідки щодо бою проти легких есмінців-винищувачів класу «Манро».

«Досить! — він хотів закричати. — Я чую тебе. Я не такий.

У мене чарівна дівчина, якій я цілковито відданий, тож годі

ставитися до мене, як до незграбного підлітка, який

намагається зазирнути у виріз твоєї сукні!»

Та потім він знову підводив на неї очі, й мозок починав

стрибати від потягу до страху, а центри мовлення збоїли. Уже

вкотре.

— Ні, — відповів він, витріщаючись на чітко організований

маркований список, який вона переслала на його планшет. —

Думаю, ця інформація дуже... інформативна.

Краєм ока помітив, що її посмішка поширшала, і ще пильніше

втупився у список.

— Добре. Я збираюся дати трохи хропака. Звісно, з вашого

дозволу, капітане.

— Дозволяю, — сказав Голден. — Звісно. Йдіть. Хропіть.

Вона підхопилася на ноги, не торкаючись билець. Виросла

у марсіянському тяжінні, запросто важить сотню кіло за

нормального. Вона хизувалася. Він удав, ніби йому байдуже, і вона вийшла з камбуза.

— Справжня штучка, правда? — поцікавилася Авасарала, заходячи на камбуз і падаючи на щойно звільнений стілець.

Голден підвів на неї очі й помітив насмішку іншого штибу.

Насмішку, що підказувала: стара прочитала на ньому ту війну

рептилій у глибинах його мозку. Але вона не була гігантською

полінезійкою, тож він міг виплеснути на неї своє роздратування.

— Так, вона та ще ягідка, — пробурмотів Голден. — Але ми все

одно помремо.

— Тобто?

— Коли ці винищувачі нас наздоженуть, а так і буде, ми

загинемо. Вони досі не поливають нас торпедами лише тому, що

наша МТЗ зіб’є будь-що з їхньої відстані, і вони це знають.

Важко видихнувши, Авасарала відкинулася на спинку, і її

глузлива посмішка змінилася на втомлену, але щиру.

— Хотіла запитати, чи не міг би ти зробити мені чашечку чаю?

Голден похитав головою.

— Вибачте. Серед екіпажу ніхто не п’є чай. Проте є багато кави, якщо хочете.

— Якщо чесно, я така втомлена, що можна і каву. Купу

вершків, купу цукру.

— Як щодо, — Голден поліз по чашку для неї, — купи цукру, купи порошку під назвою «підбілювач»?

— Звучить огидно. Згода.

Голден сів за стіл і підсунув до неї підсолоджену й «підбілену»

чашку кави. Вона