Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

27.02.1910 р., с. Осій, Закарпаття — 11.02.1960 р., м. Ужгород.

Закінчив філософський факультет Празького університету, потім учителював. Захопившись археологією та етнографією, написав чимало розвідок з мітольогії. По війні викладав в Ужгородському університеті.

Перші поезії публікував у 1920-х роках у місцевій пресі. З 1934 р. по 1944 р. видав десять збірок віршів та віршованих драм, а також три збірки прози. Після війни опублікував ще кілька книг, куди увійшли твори, написані раніше.

Відібрані оповідання написані в другій половині 1930-х років, опубліковані у наш час.

Я провадив археольоґічні розкопки в одній надзвичайно цікавій околиці. У долині замикав село могутній, мов умисне кинутий сюди, півкруг височини — жовтий, рінистий, тут-там порослий лісом... Село невеличке, всього пару десятків хатин, і майже всі криті черепицею. Здавалося, що в ньому живуть самі жінки — чоловіки від’їздили десь на заробітки і поверталися додому тільки під весну, коли їх чекало ярювання.

Був пізній, грудневий час. На холоднім, вічно чорнім небі висіли хмурі хмари. Не видно було, де вони кінчаються і де починаються... Дрібний дощ постійно мочив землю. А втім, я люблю пізньоосінні дні. Снігів ще нема... Навколо понурий, голий краєвид, просякнутий якоюсь глибокою задумою, таємничістю буття...

Розкопували пам’ятники кам’яного віку. Я захопився й не кидав роботи, незважаючи на непривітний день.

В такий час проводити розкопки навіть вигідно. Поля голі, вільні. Та й земля м’яка, відповідна для такої праці. Навіть — прохолодно...

Я жив у селі, в невеличкому старовинному домку. Перекази свідчили, що він залишився з глибокої пори — ще від панщини.

Місцевих селян знав скоро майже всіх. Скажу, що до мене ставилися добре від самого початку... Були це молоді, вродливі жінки, старі люди, діти й кілька чоловіків, що ще лишилися в селі. Вони мене вважали паном, але добрим, який їх не скривдить... Я скоро звик до їх обставин і чувся, як дома, притримуючись правил взаємної поваги і пристойности... Любили мене? Або ж я був цікавий лиш тим, що мало мене знали? Ні, це була чесна, природна, щира дружба. Ми не проходили ніколи мимо одне одного, аби про щось не заговорити, не пожартувати. Я був щасливий ними, вони мною...

Одного разу, коли ми копали на самому версі (а помагали мені двоє хлопців і один дід), натрапили на дубову дошку. У моїх робітників цікавість розгорілася. Думаючи, що це знайшли скарб, пустилися так пильно до праці, що за якусь хвилину перед нами виявилася обтесана на чотири боки дубова колода. Відділивши глину, ми побачили, що колода не проста, бо на вершку до неї великими цвяхами прибита товста дошка. З яким нетерпінням кинулися мої робітники зривати вершок! Не зупиняли їх жодні накази, ніякі прохання. Верхня дошка швидко злетіла на землю. Але коли ми глянули до середини колоди, то застигли з дива: там лежав лише кістяк з колодкою на устах... І на ногах були колодки... Ми їх зняли як цінний предмет, який не зустрічається навіть у музеях. Я зробив антропольоґічні виміри та ще иньше, що було цікавим для науки. Потім наказав закрити деревище й закидати глиною.

— Перо треба було в нього взяти, — мовив більший парубок.

Мене здивувало:

— Я ніякого пера там не видів...

Молодий почав, було, доводити, але дід його зацитькав і щось пригрозив пошепки...

Другого дня нам дуже пощастило: натрапили на низку речей великої наукової цінности. Про деревище я й забув.

Вечір настав похмурий, аж чорний. Накрапував дощ. Я відпустив робітників. Відтак через поточину й кущі повертав додому сам.

Переді мною ще одна поточина — в селі... Вчора я міг її перескочити, а сьогодні вода піднялася, і перейти нелегко. Вирішив, що треба положити лавку. І подався через сад до ближчої хати. Став до вікна, постукав. Ніби не почули. По­стукав у двері.

Раптом у хаті закричала жінка — перелякано, з плачем. Я відскочив від дверей і побіг уздовж води, шукаючи те місце, де б перескочити яругу. Переходу ніде не було. Розглянувся по селу. Не світилося у жодному вікні.

— Що це? — запитав я сам себе. — Ніколи так скоро не лягали спати...

Неприємне почуття, яке я відчув, ніби підганяло. Вліз у воду, вибрався на протилежний берег і пішов угору між горіхів.

Біля свого будиночка я побачив дівчину, що прислужувала в мене. Вона дуже зраділа, побачивши, що вже йду по­двір’ям. Та коли ми увійшли до хати, в очах дівчини я помітив сльози. Нараз питаю, чому плаче. Та не відповідає — відвертається.

Не встиг я роздягнутися, як у дверях став знайомий Юра — молодий сусід із-за потоку. Очі мав настрашені, лице змучене, бліде...

—