Микола Данилович Руденко - У череві дракона
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гарно тут, — сказав просто, без патетики. І, мабуть, нічого іншого він би й не зміг сказати. — Карпо Трохимович розповідав, де ви живете. Але я не уявляв, що тут так гарно.
— Коли звикнеш, — відповіла я, — то вже й не помічаєш.
— Не вірю. А проте… Людина до всього звикає. І до краси, й до потворності. — Примружившись, він пробував щось розгледіти серед соснових гілок. — Десь тут кузня повинна бути.
— Кузня? — трохи здивовано перепитала я.
— Бачите шишки під сосною?.. Це шишкар накидав.
Лише тепер зрозуміла, яку «кузню» він мав на увазі.
Тихенько зауважила:
— Ви теж, мабуть, у лісі росли.
«Кузнею» в нас називають маленьке дупельце, в якому шишкар розкльовує соснові шишки. Він зносить їх туди і гупає методично, як молотобоєць.
— Ні. На полювання їздив.
Я згадала його сумнівний афоризм і заперечила:
— Не згодна, що до потворності можна звикнути.
— А до краси?.. Це ж проста логіка. Єдність протилежностей.
Він зупинився й довго вдивлявся в моє обличчя. Погляд у нього трохи засмучений і якийсь благальний. Напевне, ця людина також встигла звідати самотності.
Несподівано для самої себе запитала:
— Правда, що вас дружина кинула?
Павло рвучко підвів голову.
— Звідки ви знаєте? — Голос у нього був бадьорий — напевне, моє запитання не викликало гіркого спомину.
— Сорока на хвості принесла, — відповіла я по-дитячому. Ця фраза справді прийшла з мого дитинства.
— Банальна історія, Софіє Кирилівно. Тут і розповідати нічого. Сільське життя не сподобалось. Правду кажучи, я її розумію. Вона в столиці виросла. Пробував прищепити їй любов до землі, але… Це з колиски приходить. Дорослій людині прищепити важко.
— Виходить, сільські з сільськими одружуватись повинні? — кинула я запитання, в якому було більше іронії, ніж серйозного змісту.
Павло заговорив серйозно:
— Життєвий досвід багато важить. А проте… Якоїсь проблеми я тут не бачу. Не про себе кажу, а взагалі… Люди повинні любити місто — то їхнє майбутнє.
— А село?..
— Село, Софіє Кирилівно, залишиться для тих, хто без нього прожити не може. Як риба без води. Таких меншість… І це добре. Навіть дуже добре.
— Що ж тут доброго?
Мені зараз не хотілось нагадувати, в якому вигляді постав перед нами Дніпро, але Павло вгадав мої думки. Напевне, він устиг про це передумати раніше від мене.
— Землю треба для рільництва звільнити. А рільництво… Я його без людей уявляю. Не зовсім, звичайно. Залишиться мінімум… Ну, скажімо, три проценти населення. Гадаєте, мало? Ні! При доброму господарюванні цього досить. Техніка вже дозволяє… Тоді що ж таке майбутнє село? Його, по суті, не буде… Хіба ж господар коли-небудь ставив хату на кращому полі?.. Він його для хліба залишав. Отак і все людство житиме. Якби, скажімо, розселити американські міста… Нью-Йорк, Детройт, Чикаго… Якби всі їх розселити по материку, Америка б завтра з голоду почала вимирати. А те, що ми бачили на Дніпрі… — Павло загнувся, боячись називати речі власними іменами. — Гадаю, люди зрозуміють, що всяка органіка… всяка!.. Що тут казати?.. Народ тепер грамотний, пустелям розростатися не дозволить. Та й сама природа про це подбає. Голод — не тітка, кожного розуму навчить. Мій друг, підполковник авіації, нещодавно з Китаю повернувся. Там уже такого не побачиш. Страшні речі він розповідав…
Я з вдячністю глянула на Павла. Те, що мене лякало, для нього було ясним і зрозумілим. Ні, він не боявся за людей — вірив у їхній розум!..
Та ось уже між берізками з’явилася трансформаторна будка. Я зупинила Павла:
— Дякую, Павле Михайловичу.
Він знічено посміхнувся.
— Спасибі, хоч провести дозволили. Ось коли Сергій ваш повернеться…
Я важко зітхнула. А він продовжував:
— Ми тоді втрьох побалакаємо. Хочу вас до Семенівки запросити. Як не вас, то хоч Сергія.
— Ви так говорите… Ніби це завтра буде.
— Буде! — твердо мовив Павло.
Від отієї певності в мене аж защеміло в серці.
Тоскно було прощатися. Самотність дедалі ставала все важчою карою. Особливо неприємно було згадувати, що, з погляду відстані, найближчою людиною зараз була Макариха.
Відразу ж поклалася в ліжко, але довго не могла заснути.
Спершу думала про Павла — уявляла його постать серед вечірнього лісу на дорозі, якою він повертався в санаторій. А коли вже зовсім затемніло, почала дослухатися до звуків, що долинали в хату.
Часом лісова звіринка голос подасть, інколи проторохтить мотоцикл. Але найвиразніше чути рівномірне, напружене гудіння траси. Далеченько вона звідси, та в нічній тиші аж сюди докочувалось двигтіння землі від потужних ЗІЛів з причепами.
Чогось я ждала від отого гудіння. Мовби десь там рідна душа загубилася.
Час від часу починали захлинатися у своєму гавкотінні сусідські собаки, але ці звуки я вже й не сприймала — вони зробилися надто звичними. Здебільшого собаче валування починалося тоді, коли до нашого хуторця наближався лось або дикий кабан. Та ось біля самих дверей моєї хати щось загупало, закректало, а відтак я почула голос Сергія:
— Еге, злодюго, попався! — Потім Сергій гукнув уже до мене: — Мамо, відчини! Тут
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.