Патрік Ротфусс - Ім’я вітру

Розділ сімдесят сьомий

Кручі

Я прокинувся, не пам’ятаючи, коли заснув. Денна злегка мене трусила.

— Не рухайся надто швидко, — сказала вона. — Звідси високо падати.

Я повільно розправився, і майже всі м’язи в моєму тілі почали скаржитися на те, як з ними вчора поводилися. Мої стегна й гомілки перетворилися на тугі, тверді вузли болю.

Лише тоді я зрозумів, що я знов у плащі.

— Я тебе розбудив? — запитав я Денну. — Я не пам’ятаю…

— У певному розумінні — так, — сказала вона. — Ти закуняв і повалився просто на мене. Коли я тебе обматюкала, ти й вухом не повів… — Дивлячись, як я повільно спинаюся на ноги, Денна поступово замовкла. — Господи, ти ніби замучений артритом дідусь.

— Ти ж сама знаєш, — відповів я. — Після пробудження вставати завжди найважче.

Вона всміхнулася.

— У нас, жінок, такої проблеми зазвичай немає, — дивлячись на мене, вона посерйознішала. — Ти ж зараз без жартів, так?

— Я вчора, перш ніж зустрітися з тобою, проїхав верхи миль із шістдесят, — розповів я. — Я зовсім до такого не звик. А стрибнувши вчора вночі, я добряче вдарився об камінь.

— Тобі болить?

— Звісно, — відповів я. — Особливо все.

— Ох, — видихнула вона, прикривши руками рота. — Твої прекрасні руки!

Я опустив погляд і зрозумів, що вона має на увазі. Я, певно, добряче їх подряпав минулої ночі, коли знавісніло дерся на сірокамінь. Кінчики пальців майже вберегли мозолі від занять музикою, але кісточки на пальцях були сильно подряпані, і на них запеклася кров. Інші частини мого тіла боліли так жахливо, що я цього й не помітив.

Від погляду на кісточки пальців мені стало зле, але стиснувши й розтиснувши кулаки, я зрозумів, що просто сильно їх обдер, а не серйозно пошкодив. Будучи музикантом, я завжди побоювався, що з моїми руками щось станеться, а через роботу рукотворцем ця тривога посилилася вдвоє.

— З ними все не так страшно, як здається, — запевнив я й спитав: — Коли пішов дракус?

— Щонайменше кілька годин тому. Десь після сходу сонця.

Я поглянув униз із високої арки з сірокаменів. Минулого вечора вершина пагорба була рівномірно вкрита зеленою травою. Цього ранку вона скидалася на поле бою. Подекуди трава була потовчена, а подекуди — спалена дощенту. Там, де ящірка покачалася чи протягнула свою важку тушу ґрунтом, у землі лишилися глибокі борозни.

Злізти з сірокаменя було важче, ніж видертися на нього. Вершина арки була футів за дванадцять над землею — зависоко для спокійного стрибка. За звичайних обставин я б цим не переймався, але тепер, затерплий і пом’ятий, боявся незграбно приземлитися й підвернути ногу.

Врешті-решт ми спромоглися злізти, скориставшись ремінцем моєї дорожньої торби як мотузкою. Поки Денна, впершись, тримала один його кінець, я опустився. Торба, звісно, порвалася, і з неї посипалися мої речі, але я досяг землі й не постраждав — хіба що трохи вимазався травою.

Тоді Денна звісилася з краю каменя, а я схопив її за ноги та допоміг їй повільно ковзнути вниз. Хоча все моє тіло спереду було вкрите синцями, це значно покращило мені настрій.

Я зібрав свої речі і, взявшись за голку з ниткою, сів зашивати торбу. За мить Денна повернулася з коротенької мандрівки до дерев, ненадовго зупинившись, щоб підняти ковдру, яку ми залишили внизу. На ковдрі залишилося кілька великих слідів від кігтів дракуса, який по ній потоптався.

— Ти таке коли-небудь бачила? — запитав я, витягнувши руку.

Вона глянула на мене, піднявши брову.

— Скільки разів я таке вже чула?

Широко всміхнувшись, я передав їй шмат чорного заліза, який дістав у мідника. Вона з цікавістю його оглянула.

— Це приваб-камінь?

— Мене дивує, що ти його впізнала.

— Я знала одного хлопця, який притискав таким папери. — Вона несхвально зітхнула. — Він особливо підкреслював, що цей камінь такий цінний і страшенно рідкісний, а він притискає ним папери. — Вона пирхнула. — Він був занудою. У тебе є залізо?

— Пошукай там. — Я показав на безладну купу своїх пожитків. — Там неодмінно має щось бути.

Денна сіла на один із низьких сірокаменів і почала гратися з приваб-каменем і частиною зламаної залізної пряжки. Я без поспіху зашив свою торбу, а тоді заново причепив до неї ремінець, пришивши його кілька разів, щоб не відірвався.

Денна була відверто зачарована приваб-каменем.

— Як він діє? — запитала вона, відірвавши пряжку й відпустивши її назад. — Звідки береться тяга?

— Це своєрідна гальванічна сила, — пояснив я, а тоді завагався. — Це красивий спосіб сказати, що я поняття зеленого не маю.

— Цікаво: може, він любить залізо лише тому, що складається з заліза? — замислилася вона, марно торкнувшись його своїм срібним перснем. — Якби хтось знайшов приваб-камінь із латуні, цей камінь любив би іншу латунь?

— Можливо, він любив би мідь і цинк, — відповів я. — Латунь складається з них. — Я вивернув торбу назад і почав збирати речі. Денна повернула мені приваб-камінь і відійшла до залишків знищеного кострища.

— Перш ніж піти, він з’їв усе дерево, — зауважила вона.

Я теж пішов глянути на це. Довкола кострища все було перевернуто. Ним наче проїхав цілий легіон кавалеристів. Я потицяв носаком черевика в шмат вивернутого дерну, а тоді нагнувся, щоб підняти одну річ.

— Глянь-но на це.

Денна підійшла ближче, і я продемонстрував їй знахідку. Це була одна лусочка дракуса, гладенька й чорна, завбільшки приблизно з мою долоню. Вона мала форму краплі. Посередині вона була завтовшки чверть дюйма, а ближче до країв тоншала.

Я простягнув її Денні.

— Це вам, пані. На добру пам’ять.

Вона оцінила її вагу однією рукою.

— Важка, — сказала Денна. — Піду знайду таку тобі… — Вона відскочила назад, до залишків кострища, і заходилася в ньому порпатися. — Здається, він разом із деревом з’їв трохи каміння. Я знаю, що вчора ввечері зібрала на кострище більше.

— Ящірки постійно їдять каміння, — пояснив я. — Вони так перетравлюють їжу. Каміння розмелює їжу в них у кишках. — Денна скептично поглянула на мене. — Це правда. Кури теж так роблять.

Вона хитнула головою й відвернулася, порпаючись у розритій землі.

— Знаєш, попервах я трохи сподівалася, що ти вигадаєш пісню про цю зустріч. Але що більше ти про це говориш, то більше я сумніваюся. Корови й кури. Де твоя схильність до драматизму?

— Тут не треба ніяких перебільшень, — відповів я. — Якщо я не помиляюся, ця лусочка головно складається з заліза. Куди вже більше драматизму?

Вона взяла лусочку й ретельно її оглянула.

— Ти жартуєш.

Я всміхнувся їй на весь рот.

— У тутешньому камінні повно заліза, — сказав