Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– Не докладу розуму, куди рухатися далі… – тролиця мало не плакала.

– Не здумай ревіти. Дивись, – я показала рукою праворуч, – там начебто пагорб, ходім туди. Я згадала малюнок Єрошки й серце прискорено забилося. – Швидше, там буде мій дід, ось побачиш!

І ми помчали щодуху. Падали, вставали, бігли. Звуки битви, що починалася, підстьобували нас. Почувся гуркіт бойових барабанів. Нам здавалося, що ми як равлики стоїмо на місці й тільки коли підбігли до пагорба, впали на землю, важко дихаючи.

– Вперед! – скомандувала я. І ми видерлися вгору.

Здалеку долинув низький звук рогу. Ось-ось почнеться бій.

– Дивись! – я показала пальцем у небо. Серед хмар ширяли два попелястих грифони зі срібними лапами й дзьобами.

Картинки оживали. Коли ми дісталися вершини пагорба, я побачила... діда. Міцний широкоплечий старий у балахоні, з-під якого виднілися добротні чоботи, прикрашені рунами. Він тримав в одній руці меч: дивна сталь, що відливає синявою, вкрита яскравими золотистими й сріблястими візерунками – Королева. Меч мечів. Зброя неймовірної краси. В іншій руці діда палав вогонь. Справжнє полум’я, а не магічна спіраль. За поясом – короткий посох, який я вже бачила.

– А ви що тут робите?! Негайно забирайтеся геть! Це не гра в бирюльки! – обурився дід. – Вас тільки тут не вистачало!

– І не подумаю! – уперла руки в боки я.

– Ідіть геть, дурноголові дівки! Дупи надерти вам нікому!.. Геть пішли!.. – він змахнув палицею в наш бік, і ми відчули, немов повітря стиснулося, огорнувши нас невидимим коконом. Мабуть дід кинув на нас щит.

Пролунала труба і... почалося! Крики, вереск, галас змішалися з вогнем і попелом, який незрозуміло звідки взявся. На ворогів летіли стріли і спрямовувалися списи. Хіллагарійські скакуни, грифони та крехтенслокси ширяли в небі. Вогонь і смерть майже скрізь. Земля летіла навсібіч грудками. Вибухи. Все тряслося, гриміло й волало на всі голоси. Я придивилася до діда: на ньому був його артефакт! Значить, усе вийшло! Я рвучко обійняла Кхибру.

– Ти чого? – обімліла подруга.

– Подивися на діда, на ньому зібраний артефакт! Значить, Гедеон не такий страшний!

Цікаво, коли Зур’д’Хан встиг віддати його дідові?

– Руто, ніколи не недооцінюй ворога! – почувся голос Шафрана.

– Я вірю в нашу перемогу, – відрубала я.

Дід, мов справжній диригент, змахував рукою, запускаючи на полі брані то струмені вогню, то спіралі смерчу, то водокрути, спритно будував щити. Іноді землю трусило так, що серце завмирало від страху. Але я розуміла, що дід викликав землетрус, а нам немає чого боятися – на нас щити.

Ми, притрушені землею і попелом, підповзли трохи ближче, щоб побачити головну битву. Одна справа – малюнок брата, а інша – справжнісінький бій! І тут я помітила того самого вершника в чорному одязі, який відокремився від поля битви й наближався до нас. В одній руці блищав чорний меч, в іншій – народжувався смерч. Кхибра скрутилася і затряслася.

– Це Гедеон, – прошепотіла вона.

Дід не став ховатися, він спокійно чекав наближення вершника. Як пушинку розвіяв смерч і зареготав.

– Яка ж ти тварюка, Уланьяр! – зриваючи голос, вигукнув Гедеон. – Я так і знав, що за всім цим стоїш ти!

– Ти так хочеш зійти на престол, Гедеоне, що втратив розум, – дід був спокійний і твердий.

– Уланьяр, зніми цяцьку! Не допоможе! Справжній амулет у мене!.. Кого ти хочеш провести?! Старий дурень! Це ти, старий, не сповна розуму!

Ми відповзли якомога далі. По-перше, щоб нас не помітив цей покидьок, а по-друге, щоб не постраждати. Обидва чоловіки зчепилися у смертельному двобої. Брязкіт металу і магія. Коли спалахнуло поруч із нами дерево, ми з криком відбігли вбік і здалека спостерігали за боєм діда і Гедеона.

Раптово потемніло. У небі з’явився кораловий дракон. Він закривав своїми крилами сонце. А коли я роздивилася його, то зрозуміла, що на драконі сидить наїзник. Усього кілька помахів золотими крилами й струмінь смертоносного вогню спопелив грифонів. Ельфи встигли забратися вбік на крилатих кішках. Ще один струмінь і ще. Воїни бігли з поля битви. Крики, стогони, плач... Я ж не відводила погляду від того місця, де билися на мечах Уланьяр Семисильний і Гедеон Брісс.

Якимось неймовірним дивом, Гедеону вдалося вибити з рук діда Королеву. Він нахилився за мечем і, не вірячи у свою удачу, розреготався.

– Старий пердун! Проти кого ти вирішив воювати?! Проти мене?! Гедеона?!

Я не встигла зрозуміти, що сталося. До пагорба стрілою метнувся крехтенслокс із двома вершниками. Ельф і... Альгін? Альг тримав напоготові руку, і коли крилата кішка підлетіла до Гедеона, він звалив його з ніг потужним заклинанням. Потім зістрибнув і підійняв Королеву, що від несподіванки вислизнула з його руки.

– Синку! Ти що? Я ж твій батько! Схаменися! – Гедеон лежав на землі оглушений і рукою намагався захиститися від сина.

Але Альгін, закусивши до крові губу, підійняв над собою меч.

– Я ненавиджу тебе!..

Короткий помах і Королева розсікла леовардійську сталь обладунку, розпоровши груди тирана. Альгін відкинув меч, упав на коліна й розридався...