Рей Бредбері - Трилогія смерті

Робінсона, не перевалюючи на галерею для темних, час якої давно сплив, а навпаки — випинаючись уперед, де опинився на оці тисяч білошкірих проходжалих. Стан був випростаний і непорушний, проте щось не давало спокою його ногам, він як ніколи помітно вовтузився у заглибині Білла Робінсона. Його очі були розплющеними, а рот роззявленим, видавалося, що він не міг намилуватися виплодом творчої уяви.

Зупинившись попереду нього, я видихнув.

І тут Генрі понесло.

— Подвійна жуйка «Ріґлі» забезпечує твою насолоду, подвоює твої веселощі, «Ріґлі» — подвійна м’ята, подвійна м’ятна гумка! Оце я мелю сім мішків гречаної вовни! — він зайшовся сміхом і обхопив мій лікоть. — Господи, хлопче, чудесний вигляд маєш! Не зрію цього, але нутром відчуваю. Голос у тебе завжди звучав, наче в екранних гавриків!

— Та я так і продирався на видимо-невидимо скільки сеансів.

— Дай-но торкнуся до тебе, хлопче. Ей, та ти вже нахлиськався чортзна-скільки солоду.

— Та ти розбуяв, Генрі.

— Зроду мучив себе питаннями, який я на вигляд.

— Білл Робінсон був блискучим на слух, а ти такий самий ззовні, Генрі.

— Невже я у його слідах? Підтакни.

— Дивовижне потрапляння. Вдячний, що ти прибув, Генрі.

— По-іншому не міг. Ми достобіса довго не прочісували кладовища! Мені то там, то сям сняться могилки. А тут якого штабу гробовища?

Я метнув оком на орієнтальний фасад Граумана.

— Привиддя. Ось що я сказав, прокравшись за лаштунки, коли мені стукнуло шість; пригадую, вдивлявся у чорно-білі померки, що поглядом промацували звідтіля. Химера грала на оргіні, зірвавши свою маску, а тоді вибрикнула до тридцяти футів заввишки, аби вбити тебе лишень єдиним поглядом. Картини були довженними, обширними і сполотнілими, а самі актори — здебільшого мертвими. Мара.

— Предки бодай краєм вуха чули те, чим зараз ділишся?

— Чи я їм розповідав? І словом не обмовився.

— Зразковий синок. Уловлюю запах ладану. Ми ж поруч з Грауманом. Справді чудесно! Заносить далеко не китайським рагу.

— Заходь ось сюди, Генрі. Дай-но притримаю двері.

— Ей, та тут темно хоч в око стрель. Ти ж прихопив із собою ліхтарик? Мені завжди було до душі розмахувати ліхтариком і корчити таку гримасу, наче ми певні у тому, чим займаємося.

— Ось ліхтарик, Генрі.

— Привиддя, ти ж так сказав?

— По чотири сеанси на день упродовж тридцяти років.

— Не хапайся за мій лікоть, бо від того почуваюся безпомічним. Якщо звалюся з ніг, пристрель мене!

Він зірвався з місця, мало не відбиваючись рикошетом від проходу, що біля оркестрової ями і розложистого простору вгорі та внизу.

— І далі тьмариться? — запитав він. — Дозволь увімкнути ліхтарик.

Генрі залив світлом обшири.

— Саме воно, — усміхнувся він. — Так значно краще!

Розділ тридцятий

У темних, безпросвітних сутеринах простяглося без ліку кімнат, одна за іншою, і пішло-поїхало: стіни були завішані свічадами, відображення віддзеркалювалося, порожнеча просвічувала пустку, коридори безживного моря. Ми ступили у першу, найбільшу кімнату. Генрі крутонув ліхтарем, неначе пломенем маяка.

— Привиддя тут унизу стільки, що на воловій шкурі не списати.

Світло поблякло і потонуло у надрах океану.

— Вони не схожі на тих примар, що нагорі. Моторошніші. Мене завжди вражали дзеркала і те, що називають відображенням. Інший «ти», чи не так? За чотири-п’ять футів віддалік, що притаєний під товщею льоду? — Генрі підібрався ближче, аби дотулитися до скла. — Чи є там хто-небудь під низом?

— Ти, Генрі, і я.

— Чорт забирай! Певен, що хотів би знати більше.

Ми ринули вздовж зимного ряду дзеркал. Вони були там. Більше, ніж просто примари. Написи на склі. Я залпом втягнув повітря, Генрі махнув ліхтарем мені в обличчя.

— Узрів те, чого я не бачу?

— Боже мій, так!

Я потягнувся до першого холодного Вікна у Часі. Мої пальці були вимазані легкими слідами задавненої помади.

— І? — Генрі схилився, наче косив на моє відкриття. — Що?

— Марго Лоренс. Хай спочиває з миром, жовтень тисяча дев’ятсот двадцять третього.

— Хтось сховав її тут під склом?

— Не зовсім. Десь трьома футами вище, інше дзеркало. Хуаніта Лопес, літо двадцять четвертого.

— Не пригадую.

— Наступне дзеркало: Карла Мур, Різдво, тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого.

— Точно, — заворушився Генрі. — Якось був на німому фільмі, тоді один зрячий приятель читав її репліки на денному сеансі. Карла Мур! Було щось у ній!

Я повернув ліхтар.

— Елінор Твелвтріз, квітень двадцять шостого, — прочитав я.

— Гелен Твелвтріз грала у стрічці «Кіт і канарка»?[175]

— Це може бути її сестра, але ти ніколи не докопаєшся до істини, то був час нечуваної кількості псевдонімів. Люсіль Ле-Сюр стала Джоан Кроуфорд,[176] Лілі Шошуан перевтілилася у Клодетт Кольбер,[177] Глейдіс Сміт — Керол Ломбард,[178] Кері Грант був Арчібальдом Лічем.[179]

— Тобі до снаги вести вікторину, — Генрі розчепірив свої пальці. — Що це?

— Дженіфер Лог: двадцять дев’ятого.

— Пустила дух?

— Заподілася кудись, приблизно тоді ж, коли й сестра Еймі втонула у морі, відтак переродилася, відшукавши прихилище на узбережжі Алілуя.

— Скільки там іще імен?

— Стільки, скільки й дзеркал.

Генрі облизав палець.

— Мням-мням! Відтоді багато води сплило, але помада…

Якого кольору?

— Яскраво-помаранчевого. Літня спека від Коті,[180] Ланв’єр, вишня.

— Як гадаєш, чому всі ці леді написали свої імена і дати?

— Річ у тім, Генрі, що це далеко не справа рук багатьох леді. Усі ці різні імена нашкрябала одна жінка.

— Одна жінка, яку не назвеш леді? Потримай ціпок, а я пометикую.

— У тебе нема палиці, Генрі.

— Сміховинно, як рука здатна відчувати речі, яких нема ніде поруч. Хочеш, аби я здогадався?

Я кивнув, хоча Генрі не міг цього побачити; втім, я був певен, що він відчуває порухи від похитування головою. Хотілось, аби він озвучив бажане, кортіло почути саме те ім’я.

Генрі усміхнувся дзеркалам, і вони стократно відбили його усміх.

— Констанс.

Його пальці доторкнулися до скла.

— Реттіґан, — доповнив він.

Розділ тридцять перший

Генрі вкотре схилився, щоби протерти пальцем рудуватий напис, а тоді здійняв його до вуст.

Він сунувсь до сусіднього дзеркала, повторив відрухи, а тоді розійшовся словами.

— Різняться на смак, — зауважив.

— Так само, як і жінки?

— Усе повертається, — його очі міцно примружилися. — Господи, Господи… Як багато тих жінок пропущено через мої руки, крізь моє серце, вони невловимо приходили і йшли; усі ті аромати…

— Чому в мене таке відчуття, ніби мене застопорило?

— Бо я переживаю схоже.

— Крамлі каже, що коли відкручуєш кран, краще стати віддалік. Ти непоганий парубок.

— Я не парубок.

— Звучиш так, наче тобі чотирнадцять стукнуло, як тоді, коли твій голос переінакшується і ти з усіх сил