Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

перевіряють, - хвалився Дмитро, повернувшись. – Знаєш, що я надумав? – змовницьки притишив він голос.

- А що? – зацікавлено відірвався Петро від писання.

- Давай випишемо собі ще одні посвідчення!

- Думаєш, можна?

- А чого ж ні! Підписують же, не дивлячись, а нам можуть пригодитися, як будемо поступати та провалимося на іспитах.

- Я згодний, - не мав сил Янчук не підтримати товариша, якого вважав мудрішим від себе.

Як набралося чимало посвідчень, вже Петро пішов підписувати їх до директора. Ведучи чергову нараду з учителями, той ставив підпис механічно, дозволивши Янчукові прибивати печатку. Обраділий удачею, вернувся хлопець до товариша.

- Підписали? А що я говорив?! Тепер можна буде і у два місця поступати, а вчитися там, де  краще. Може, ще й треті випишемо? – розохотився.

- Давай, але підписувати підеш ти, бо твоя черга, - знову згодився Янчук, вже уявляючи себе на іспитах у двох технікумах і на робфаці.

Хлопці, звичайно, нервували, аж поки по обіді не виконали всього завдання, підписавши заодно для себе по третьому примірнику документів.

- Я, Дмитре, за винахідливість пригощаю тебе обідом у їдальні! – об’явив Петро товаришеві.

- Маєш гроші? – не вірив Дмитро молодшому.

- Трохи маю, - не всю правду відкрив товаришеві Янчук.

Обід замовили, як дорослі, а по обіді, вдоволені й ситі, розійшлися по домах до завтра. О дев’ятій ранку всім учням школи мали видаватися посвідчення.

Вдома на Петра чекала радість в особі Марії, що сиділа на порозі. Зайти до хати вона відмовилася, тож присіли на лавку.

- То ти їдеш в Черкаси? – спішила вона пересвідчитися, що написане ним у записці правда. – А я мушу їхати до Голикового молодшого брата в Одесу. Написав, що влаштує мене на хорошу роботу, а мешкатиму або в нього, або в гуртожитку… Чого ти зблід? Петрусю, дурненький, я ж люблю тепер тільки тебе і нікого більше, ось хрест святий! – перехрестилася дівчина щиро. – Не заходжу до тебе, бо боюся Голика. Як застане нас разом та ще й у хаті, поб’є не лише мене, а й тебе!.. Спишемося через Зіну, я вже з нею домовилася. Тепер так виглядає, що вона тебе любить чи не більше від мене…

-  А як Голик перехопить наші листи?

- Його ж ніколи вдень немає вдома. Зіна, одержавши їх, приховає, а при нагоді перешле: твого – мені, а мого – тобі. Якщо у тебе робота хороша з гуртожитком знайдеться, то Зіна обіцяє вислати мені грошей на переїзд… Поцілуй мене гарно, та я вже піду, любий!

- О, тепер ти вже геть умієш цілуватися, тільки чомусь не любиш!

- Люблю, Марусино, все чисте, щире, палке, а не люблю навіть з тобою цілуватися після когось, - ледь не плакав Янчук, пригадавши, як якогось вечора вислідив її із Сергієм Пшенишним біля мосту.

- Дурненький, я люблю тільки тебе! Та й Зіна мені радить не зраджувати тобі нізащо!

- Передай Зіні мою подяку за ту пораду… Обіцяти, що швидко знайду тобі роботу з гуртожитком, не буду, бо не відаю, де сам житиму.

- Дякую тобі за те, що ти такий чесний зі мною! Дай я тебе ще раз поцілую! – вп’ялася вона в хлопцеві вуста. – Завтра у школі побачимось, - гукнула вже з віддалі.

Янчук ще довго відчував солонець її поцілунку на губах і доторк її тугих грудей під сорочкою, її струнка й гарна постать стояла перед його очима, її коси йому п’янко пахли – без неї темнів для нього увесь світ…  Не пішов до хати, а побрів до столяра замовити собі чемодан, як надумав ще дорогою з їдальні.

- Чемодан? Щоб добрий, гарний і з легкого дерева був, треба і часу, і хисту, й матеріалу докласти! Навіть для тебе трояка коштуватиме. В мене є ось, але він і завеликий для тебе, і дорожчий, - витяг дядько з-під верстата добротну валізу з квітами по боках.

- Мені б меншого…

- Те ж і я говорю!

- Може, й пофарбуєте?

- Хіба сірою фарбою, бо іншої не маю.

- Гаразд, дядьку, хай буде сірою, а коли мені прийти?

- Та через три дні й приходи, але з грошима!

- Бувайте! Та зробіть його легким і гарним, будь ласка!

- Авжеж!

Вдома в його уяву знову закралася дівчина, заквапилося його серце, заплакала душа. Дочекавшись розважальників, він доручив їм доглядати хату, поки не вернеться, і пішов до Тясмину. “Нещира зі мною Марія, - думав, сидячи на вербі. – Ненадійна вона, бо дуже красива й зіпсована цілунками і запобіганнями хлопців. А я – жебрак, хоч і пишу їй хороші вірші, мабуть, оцінені Зіною.” З тим вернувся додому і ще довго сидів на лавці, слухаючи пісні молоді. З тим і спати ліг, як усі розійшлися, та не спалося – палив цигарку за цигаркою, дивлячись на темні вікна Голикової хати, аж до молочного світанкового туману…

- Тато мене наскубли за вуха і попалили посвідчення, як дізналися, - шепнув замість вітання Дмитро Янчукові. – За тебе я їм не сказав, то бережи, пригодяться!

Невиспаний слухав Петро напучення директора, виступи вчителів, подяку від учнів, виголошену Вадиком Підопригорою, а бачив лише Марію, хоч і не дивився на неї. Усім були роздані посвідчення, в тому числі і їм із Дмитром, що потерпали від скоєного і навіть боялися. Додому Марію повів Сергій Пшенишний, і Янчук навмисне відстав від них, вирішивши, що він не заговорить із дівчиною, поки вона сама того не захоче.

Отримавши посвідчення, Петро відчув, що в ньому ніби щось обірвалося, що він такий самотній, як ніколи. Сліз не було, але душа його