Харукі Муракамі - Хроніка заводного птаха

згадати її обличчя, тіло, жести. Як-не-як жив з нею в одному домі цілих шість років. Та водночас мені здавалося, що дещо я вже не пригадую так яскраво, як раніше. А може, я втратив упевненість у картинах, збережених у пам’яті. Так само я не міг точно згадати, як загинається хвіст кота, що повернувся додому.

Я присів на край колодязя, запхнувши руки в кишені пальта, й оглянувся навколо. Скидалося на те, що от-от випаде дощ або сніг. Вітру не було, але повітря холодило. У небі, виписуючи складні візерунки, схожі на закодовані піктограми, кружляли зграйки маленьких пташок і зненацька кудись зникали. Потім прогугнів великий реактивний літак і заховався за щільним шаром хмар. Спустившись у колодязь такого похмурого дня, можна не боятися сліпучого сонця, коли виберуся нагору.

Однак я сидів, нічого особливо не роблячи. Спішити не мав чого. День тільки починався, до полудня було ще далеко. Не злізаючи з краю колодязя, я мимоволі віддався думкам, що раз у раз спливали в голові. Власне, куди відвезли птаха, що колись тут стояв? Невже зараз він прикрашає інший сад, завмерши назавжди у марному пориві знятися в небо? А може, його викинули на звалище, коли торішнього літа розвалювали дім Міявакі? Із цим птахом пов’язані мої дорогі спогади. Здавалось, немов без нього сад утратив свою колишню хистку рівновагу.

Коли після одинадцятої голова отупіла, я спустився в колодязь. Опинившись на дні, я за своїм звичаєм глибоко вдихнув, перевіряючи, чи з повітрям усе гаразд. Змін ніяких. Трохи затхле, але кисню вистачало. Я взявся напомацки шукати биту. Однак бити ніде не знайшов. Пропала. Зникла безслідно.

Я сів на дно, прихилившись спиною до стіни.

Кілька разів зітхнув. Зітхання скидалися на примхливий вітер, що безцільно гуляє безіменною висохлою долиною. Коли зітхати втомився, взявся розтирати щоки обома руками. Власне, хто забрав биту? Невже Цинамон? Більше ніхто, крім нього, не спав мені на думку. Він один знає про її існування, та й ніхто інший не міг сюди спуститися. Але навіщо вона йому здалася? Я розгублено похитав головою. Незрозуміло. Ще одна загадка серед багатьох інших.

«Ну що ж, сьогодні обійдемося без бити, — подумав я. — Нема іншої ради». Зрештою, бита була лише чимось схожим на талісман. Нічого. Можна й без неї. Адже я раніше проникав у цю кімнату і без неї. Переконавши себе, я потягнув за мотузку й затулив кришкою колодязь. Опинившись у цілковитому мороку, я обхопив руками коліна й поволі заплющив очі.

Однак, як і минулого разу, я ніяк не міг зосередитися. У голову закрадалися різні непрошені думки. Аби прогнати їх, я починаю думати про басейн — той самий, двадцятип’ятиметровий муніципальний, куди ходжу плавати. Уявляю собі, як раз за разом пропливаю доріжку з кінця в кінець, туди й назад. Про швидкість забуваю, лише повільно плаваю сюди-туди. Без зайвих звуків, без зайвого плюскоту — лікті, виринаючи з води, рухаються плавно, руки працюють безшумно. Набираю в рот води і повільно випускаю, ніби під водою дихаю. Незабаром я відчуваю, що пливу легко, ніби підштовхуваний слабким вітром. До вух долинає тільки моє розмірене дихання. Я пливу за вітром, наче птах у небі, поглядаючи вниз на землю. Бачу там далекі міста, малюсіньких людей, нестримні ріки. Мене огортає спокій, схожий на захоплення. Я понад усе люблю плавання. Воно не розв’язувало жодних проблем, але й шкоди не завдавало. От що таке плавання.

«Щось чути», — раптом подумав я.

З темряви долинало низьке одноманітне гудіння, схоже на шум комашиних крил. Ні, тільки не справжніх комах, а штучних. Його частота злегка змінювалася — так, наче хтось здійснював тонку настройку короткохвильового радіоприймача. Я затамував подих і прислухався — спробував збагнути, звідки долинає цей звук. Здавалося, він виходив з однієї точки в темряві і водночас народжувався в моїй голові. Визначити межу між цими двома варіантами в навколишній пітьмі було вкрай неможливо.

Зосередившись на цьому звуку, я незчувся, як заснув. Заснув одразу, не дрімаючи. Заснув раптово, ніби йшов собі коридором і несподівано хтось затягнув мене в незнайому кімнату. Як довго я перебував у цьому забутті, схожому на трясовиння, — не знаю. Гадаю, недовго. Може, одну мить. Та прийшовши до тями, я відразу зрозумів, що темрява навколо мене стала іншою. Змінилося все — повітря, температура, щільність і якість темряви. До неї домішалося тьмяне світло. У ніздрі вдарив знайомий різкий запах квіткового пилку. Я опинився в цьому дивному готельному номері.

Підвівши голову, я оглянувся і затамував дихання.

Я пройшов крізь стіну.

Я сидів на підлозі, застеленій килимом, притулившись спиною до стіни, оббитої тканиною, і поклавши руки на коліна. Пробудження виявилося настільки ж яскравим, наскільки глибоким був сон. Відмінність була такою різкою, що я не відразу звик до нового стану. Серце сильно гупало, то скорочуючись, то розширюючись. Сумніву не було. Я перебував у цій кімнаті. Нарешті зумів сюди проникнути.

У темряві, ніби вкритій кількома шарами прозірчастого серпанку, кімната мала такий же вигляд, як і колись. Так коли очі звикли до неї, я побачив у ній деякі відмінності. По-перше, телефон змінив положення — зі столика біля ліжка перемістився на подушку, утонувши в ній під своїм тягарем. Крім того, значно поменшало віскі в пляшці — залишилося трошки, на самому денці. Лід у відерку розтанув, перетворившись у несвіжу каламутну воду. Склянка зсередини висохла і вкрилася білим пилом — я в цьому переконався, коли торкнувся його пальцями. Підійшовши до ліжка, я взяв телефон і приклав слухавку до вуха. Телефонна лінія німувала. Видно, кімнату давно покинули й забули. У ній не лишилося ознак присутності людини. І тільки квіти у вазі так само дивно зберігали свіжість.

До мого приходу на ліжку хтось лежав — простирадло, укривало й подушка були зім’яті. Я відгорнув укривало й переконався, що постіль охолола. Запаху парфумів ніяких. Очевидно, відколи хтось звідси пішов, минуло багато часу. Сівши на край ліжка, я ще раз уважно оглянув кімнату, напружив слух. Але нічого не почув. Кімната скидалася на стародавню гробницю, з якої грабіжники винесли поховану людину.

У цю мить зненацька задеренчав телефон. Моє серце завмерло, наче зляканий кіт. Коли повітря дрібно затремтіло, квітковий пилок заворушився, а пелюстки піднялися трошки догори. Телефон? Але ж щойно він лежав мертвий, як закопаний глибоко в землю камінь. Вирівнявши дихання і вгамувавши серцебиття, я переконався, що все ще перебуваю в тій же кімнаті. Простягнув руку до телефонної слухавки й, трохи повагавшись, підняв