Ахмед Салман Рушді - Джозеф Антон

— те було. Проїхали.

Салман.

Того дня, коли Міланові виповнився один рік, вони полетіли до Америки на три місяці — на цілих три місяці! Це стане їхнім найтривалішим перебуванням на свободі в будинку на Літтл-Нояк-Пас. Минув рік, відколи вдома у Джона Аведона вони почули про смерть принцеси Діани, після чого виник світовий феномен з покладанням безлічі квітів і таке інше, а тепер він повернувся до Бриджгемтона зі своїми уявними Ормусом і Віною, і земля розступилася під її ногами, ковтала її, і вона перетворювалася на світове явище також. Він уже наближався до закінчення роману, завершував розділ «Під її ногами» і починав «Віна-Дівіна[250]»; звісно, вмирання Діани вплинуло на вмирання Віни, тож, здавалося, доречним було те, що він писав цю частину саме на тому місці, де він уперше почув про смерть принцеси. Він написав пісню для Ормуса — себто пісню, яку Ормус написав для неї, — гімн Орфея втраченому коханню: що я обожнював, те й забрало моє кохання — земля під її ногами, і поквапився до лен-нонівського кінця своєї нескінченної книжки.

У наступні місяці він завершив, виправив, відшліфував, роздрукував і навіть дав декому читати свій роман. У день завершення роботи над книжкою у невеличкому кабінеті -у своєму літньому «орлиному гнізді», до якого вели стрімкі вузькі сходи, — він дав собі слово. «Земля під її ногами» поряд із «Сатанинськими віршами» й «Опівнічними дітьми» стала однією з трьох його справді довгих книжок. «Більше жодних монстрів на чверть мільйона слів, — сказав він собі. — Писати коротші книжки, але частіше». Понад дев’ять років дотримувався обіцянки, написавши між 2000 і 2009 роками два короткі і два середньої довжини романи. Коли ж узявся до роботи над своїми спогадами, то зрозумів, що знову «входить у запій».

Настало літо Моніки, й ніхто не знав, чи президентові Клінтону вдасться втриматися на посаді після висунутих йому обвинувачень. Траплялися чудернацькі зразки чорного гумору.

Плями на спідниці неможливо ідентифікувати з високою достовірністю, бо в Арканзасі всі мають однакову ДНК.

«Щастя пише білим по білому, — казав Енрі де Монтерлан[251]. — Його не видно на сторінках». Щастям того літа був низький білий будинок, оточений зеленими полями й пагорбами, а ще прогулянки з Елізабет і сином пляжем під вечір, коли сонце вже низько опустилося й імла оповивала небокрай. Щастям також була поїздка до копіювального центру поблизу будинку муніципалітету в Бриджгемптоні й чекання, поки роздруковувався його роман. «Можете підійти трошки пізніше», — сказала співробітниця центру, та він нікуди не відходив. А ще вечеря з Елізабет на честь першої річниці їхнього весілля у Саґ-Гарборі в готелі «Амерікен». Поїздка з Доном Делілло на стадіон «Янкі», попри те, що «Янкі» той матч програли «Ангелам». А ще лист від його нового видавця Міхаеля Науманна з «Генрі Голта», який говорив про «Землю під її ногами» з таким захопленням, що він нікому не міг його процитувати. Проте через шість днів після того, як він отримав листа, Міхаель Науманн звільнився з «Голта» і став новим міністром культури Німеччини. Гаразд, подумав він. Усе одно чудовий лист.

Зателефонувала з Лондона Найджела. У Джона рецидив раку. Довелося видалити значну частину язика. Джона Даймонда, одного із найбільш красномовних, дотепних і балакучих людей з метким розумом, було позбавлено спроможности говорити. Дуже сумна і прикра звістка.

Сьюзен Зонтаґ також захворіла на рак.

Вони повернулися до Лондона і, як завжди, ніби вперлися у зачинені двері. В Національному театрі проходили репетиції постановки «Гаруна і моря оповідок», однак поліція застерегла його від того, аби він був на прем’єрі, бо «ворог очікуватиме цього», і тоді їм доведеться проводити масштабну і надзвичайно вартісну поліцейську операцію. Тож укотре мусив іти війною. Його відвезли до «Шпигунської фортеці» з новорічними ялинками, і там містер Ранок і містер Пополудні сказали йому: ні, нема ознак якоїсь особливої активности, але так, оцінка загрози залишається на тому ж високому рівні. 22 вересня 1998 року він зустрівся з Бобом Блейком, наступником Гелен Геммінґтон, і мав з ним розмову, яка внесла певну ясність в питання його присутности на прем’єрі «Гаруна», позаяк Блейк назвав його бажання природним і визнав, що ризик тут не вельми великий.

Нарешті погодився зустрітися з ним керівник «Бритіш еарвейз» Боб Ейлінґ. Він розповів про сутичку із Зафаром і про те, як синова критика вплинула на його рішення. В зачинених дверях з’явилася щілина. Вперше за тривалий час він поїхав до будинку Клариси на Берма-роуд. Зафар влаштував вечірку, святкуючи вже близький початок свого студентського життя в Ексетерському університеті. Його син радо слухав, що сказав Ейлінґ, -отже, він допоміг татові. Відтак того ж таки вечора телебачення, радіо й телефон — геть усе наче знавісніло.

Повідомляла Сі-ен-ен. Президент Ірану Хатамі оголосив про «кінець» загрозам смерті. Потому цілу ніч йому телефонували. Крістіана Аманпур[252] сказала, що «просто впевнена, що все це по-справжньому», й мала неофіційні свідчення Хатамі, який повідомляв про досягнення консенсусу з Хаменеї. О 9:30 вечора зателефонував Ніл Кромтон — віднедавна «його» людина у міністерстві закордонних справ — і попросив зустрітися з ним наступного ранку о 10:30. «Однозначно щось відбувається, — сказав він. -Мабуть, це хороша новина. Треба порадитися з вами».

У міністерстві закордонних справ панував піднесений настрій. «Гаразд, — сказав він, — але говоритимемо про фетву й грошову винагороду без жодних вихилясів. Британський уряд мусить зробити чітку заяву про вирішення цього питання. В іншому разі ми дозволимо Ірану знову зірватися з гачка, коли з боку ретроградів чи «Гезболли» прозвучать спростування. Якщо це насправді хороша новина, то про це має сказати містер Блер. З їхнього боку цю заяву зробив найвищий посадовець, тому з нашого боку повинен говорити також найвищий посадовець». В Нью-Йорку проходила сесія Генеральної Асамблеї ООН. Того дня зустрілися британські й іранські представники. Наступного ранку мала відбутися зустріч