Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

гульбища; на додачу до численних невеличких суденець, що то тут, то там були пришвартовані на причалі вздовж берега, на котві в протоці Чоптанк стояли два великих океанських судна — барк і корабель з повним опорядженням. Ця активність, така неспівмірна з розміром і зовнішнім виглядом міста, як довідався Ебенезер, завдячувала загалом його ролі головного адміністративного центру округу та зручному для навколишніх плантацій розташуванню пристані й комори, а ще, зокрема, тій осінній сесії суду, яка, власне, саме зараз і тривала, пропонуючи рідкісну розвагу для тутешніх мешканців.

Чалу кобилу і мерина вони припнули до молодого деревця поблизу ручая і, злегка перекусивши в корчмі, розділилися, що Лауреат сприйняв радше з полегшенням. Берлінґейм залишився в заїзді, щоб домовитися про нічліг, розпитатися, де мешкає Вільям Сміт, і перехилити келих-другий, щоб вгамувати спрагу; а Ебенезер, полишений на самого себе, безцільно походжав дорогою, що вела до суду, поглинутий своїми думками. Оскільки день видався теплий, будівля суду була малою, а розгляд справ був надто популярною розвагою між колоністів, то засідання суду відбувалося надворі у видолинку, що прилягав до будівлі. Ебенезер знайшов там уже близько сотні глядачів, хоч суд ще й досі не збирався; вони були зайняті тим, що закушували, від душі випивали, перегукувались і махали один одному руками через увесь утворений придолинком природний амфітеатр, жартома боролися на травичці, співали сороміцьких пісень і розважали себе у всілякий спосіб, що, як вважав поет, навряд чи личило залі суду, уймаючи йому гідності. Квити на тютюн переходили з рук у руки, й Ебенезер невдовзі зрозумів, що, по суті, всі чоловіки робили ставки на те, яким буде вирок суду у справах, що там розглядатимуться. Ця річ вразила його і навіть викликала непевні лихі передчуття, втім, він зайняв місце нагорі амфітеатру, щоб поспостерігати за засіданням суду: по-перше, його цікавість збудила недавня суперечка з Берлінґеймом, та й, крім того, він мав надію на те, що в нього зродяться строфи, у яких оспівуватиметься велич мерілендських судів, як то колись було запропонував…

«От дідько!» — подумав він і, здригнувшись, зітхнув: він ніяк не міг призвичаїтись і запам'ятати, що то Берлінґейм, а не Чарлз Калверт виписав йому той патент — то була надто вже велика і болісна думка, щоби постійно і міцно триматись у його свідомості.

За декілька хвилин у дверях приміщення суду з'явився окличник і став горлати: «Слухай! Слухай! Слухай!», — але заледве він встиг дістатися першого ряду живоплоту, як ціла злива галуззя та камінців, що глядачі зачали весело жбурляти в нього, примусила його повернути назад. Потім вийшов суддя без перуки та мантії — ознак його посади, — тому Ебенезер впізнав його лише з того, що, зупинившись, щоб перекинутися словом з деким із глядачів, та кивнувши схвально на те, як переходять з рук у руки квити на тютюн, він зайняв своє місце на лаві, що стояла просто неба. Потім вийшли присяжні (Ебенезер поставився схвально, хоч якось не дуже певно, до того, що вони, вочевидячки, мали звичай закладатися лише між собою), і нарешті представники звинувачення та захисту, що разом із суддею мусили ділити між собою простий на вигляд, хоч і високий дзбанок. Єдиними відсутніми учасниками процесу були позивач і відповідач, і коли Ебенезер, розглядаючи юрму, робив здогадки щодо того, ким є присутні глядачі, його погляд упав на С'юзен Воррен, що сиділа поблизу першого ряду поруч з літнім чоловіком, якого поет раніше ніколи не бачив! Вона, як то було помітно, дещо причепурилася, але ж там, де раніше було брудне обличчя та скуйовджене брунатне волосся, тепер були нанесені понад усяку міру рум'яна й пудра, а її зачіска була як у якоїсь гулящої дівки. Вона змінила свій подертий одяг зі шкотського сукна на сукню з дешевого тонкого сатину, що мала кричущо-яскравий колір і малюнок і була відкрита на грудях, а її манери були відповідними до вбрання: вона гучно реготала, і її сміх було досить легко викликати; її оцінювальний погляд блукав від одного чоловіка до іншого, поки вона розмовляла зі своїм супутником; і, аби якось підкреслити свої слова, вона раз-у-раз клала руку то на руку свого партнера, то йому на плече чи коліно.

Ебенезер якийсь час спостерігав за нею зі змішаними й сильними почуттями: дарма що він запевняв Берлінґейма у протилежному, він усе ж таки був прикро вражений тим, що вона підманула його в хліву капітана Мітчелла, хоч також і вдячний їй за те; йому прагнулося взнати, що стало причиною того, що вона передумала, чи ж поєдналася вона знову зі своїм батьком (і якщо так, то чому вона й далі живе цим своїм розпусним життям) та — і це, либонь, турбувало його понад усе — чи має вона якісь новини про Джоан Тоуст і чому її історія не зовсім збігалася з тим, що розповів Берлінґейм. Ба більше, попри ту відразу, яку викликала в нього ця її безсоромна зовнішність, і попри хвилювання за долю Джоан Тоуст, він відчував, як його, і в тому не можна було помилитися, гризуть ревнощі через самий тільки вид супутника С'юзен, який, однак, нехтував її кокетуванням. Ебенезер обмірковував, чи не слід йому якось змусити її звернути на нього увагу та спробувати з нею забалакати — серед усього іншого, він не дуже-то довіряв обіцянці Берлінґейма не ловити її, — але зрештою все ж таки вирішив цього не робити.

«У мене з нею все кінчено, — вирік він, звертаючись до себе. — А що після тих зальотів до неї мене мучить совість, то нехай тепер мучить совість і її за те, що вона мене кинула. Було б правильно більше не мати жодного стосунку до її втечі й не вплутуватися в те, щоб її ловити, та й край».

Лауреат так заглибився в ці роздуми, що ледве звернув увагу на те, що засідання суду вже відкрилося, і суперечка розгорілася не жарт, аж поки вигуки глядачів не привернули його увагу до лави підсудних. Справу, що розглядалася, перенесли сюди з юрисдикції округу Кент, і свідчення, вочевидячки, були не на користь позивача, на чию перемогу, напевно, поставили значну суму грошей у Дорчестері; публіка перекрикувала захисника відповідачів — подружньої пари середніх років.

— Повторимо ще раз, — пафосно промовляв правник, — що обвинувачений, мій клієнт містер Бреднокс, який і сам є дійсним мировим суддею, надвечір того дня, про який тут ідеться, тихо