Ляна Аракелян - Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян

Глава двадцять третя. Поцілунок долі

Повітря було немов просякнуте квітучими травами. У Гаю Волхвів, напевно, зупинилося літо, не бажаючи впускати сестру-осінь. І тільки легкий вітер з нотами прохолоди нагадував про те, що незабаром все вкриється мідно-багряними фарбами й осінь вступить у повноправ’я.

Нас прийняли у великому і просторому древо-будинку. Будинок усередині живого дерева, з окремими кімнатами, магічними світильниками та сходами здавався дивом. Рані пояснив, що тут живе наймогутніша цілителька не тільки Кришталевої Конюшини, а й усієї країни – пані Армілсім. Я молила всіх світлих богів, щоб сталося диво. Серце відмовлялося повірити в те, що життя тонкою цівкою піску часу покидало мого коханого.

Скріраніель прийшов з чашкою трав’яного відвару і сів поруч, не переймаючись тим, що бездоганні штани можуть пом’ятися. Він простягнув відвар, я з вдячністю кивнула і відпила кілька ковтків. Хто б сумнівався – перцева м’ята і липа.

– Пане...

Ельф скривився.

– Досить. Можна просто Рані й на «ти».

Я знову кивнула.

– Як думаєш, Германа врятують? У цілительки вийде?

– Не хочу давати хибних надій. У нас найсильніші цілителі. Просто вір. Їм вдалося поки що тільки залатати його легеню. За серце йде боротьба.

Я так сильно стиснула чашку в руках, що та лопнула. Теплий відвар залив спідницю. Але мені було все одно. Ельф похитав головою, зібрав скалки.

– Покажи руки? Не поранилася?

Я похитала головою – ні.

Двері відчинилися. З них вийшла втомлена темноволоса ельфійка. Під очима залягли тіні, її хитало. Рані миттєво схопився на ноги й підтримав її під лікоть. Скалки чашки немов розчинилися в повітрі. Як він це зробив? Хоча, зараз це не мало аж ніякого значення. Скріраніель уважно вдивлявся в обличчя цілительки.

– Що принести?

– Нічого, дякую, – її голос був схожий на шерех листя. Такий самий тихий і заспокійливий. Саме так мають розмовляти цілителі. Напевно. Я спілкувалася тільки з Орсяною, пані Верес і... хай йому грець, Шрамом.

Але це теж зараз не має значення. Головне, щоб Гера вижив. Головне, щоб вижив!

Цілителька з цікавістю глянула на мене.

– Я чула твої думки.

– Іггірія телепат, – пояснив Рані.

Ельфійка усміхнулася кінчиками губ.

– Надія є. Маленька, крихка. Але є. Дякуй Скріраніелю. Якби не він, то твій коханий відбув би в Айгроніс.

– Присягаюся, я не забуду того, що ви... що ти зробив, Рані.

– Я всього лише повертаю борги, Руто, – і, запобігаючи моїм запитанням, додав: – Коли Герман одужає, ми обов’язково про все поговоримо. Даю слово, що відповім на всі твої запитання.

– Головне, щоб він вижив, – мій голос зривався від напруги.

– Рані, можна тебе?

– Звісно.

Ельфи, тихо перемовляючись своєю мовою, відійшли вбік. А мені дуже захотілося увійти до кімнати, де був Герман. Я швидко озирнулася на ельфів і, намагаючись не шуміти, прослизнула всередину.

Кімната була порожнистою гілкою гігантського дерева: усередині замість соку згустками бродила туди-сюди зеленувата і золотиста енергії. Замість стін – найтонша сітка, сплетена з крихких волокон деревини. Вона світилася блідо-жовтим і від неї в різні боки розсипалися сотні крихітних іскор. Біля великого кокона, що більше нагадував витягнуту омелу, стояли двоє: висока статна жінка в струмливому білому одязі та зовсім юна ельфійка в білому балахоні, який ледь прикривав коліна. Дівчина тримала в руках розгорнутий товстий том старовинної книги. Цілителька бурмотіла заклинання, а юна помічниця прислухалася до неї та тільки встигала перегортати сторінки. Їх разом із коконом огортала ледь помітна молочна куля, схожа на мильну бульбашку. Здавалося, ткни в неї пальцем – лопне. Але я тільки здогадувалася що це – лише здається.

Очей цілительки не було видно: відкриті очі без райдужки. Бррр! Видовище те ще! З її пальців тонкою в’яззю лився блакитний візерунок. Він зникав у коконі, в якому лежав Герман. Я згадала Ютару – та плела чорне мереживо, від якого хотілося бігти на край світу, але я тоді дивилася на нього, немов паралізована. А до цього – хотілося доторкнутися. І не просто доторкнутися...

Я зробила крок у їхній бік і прислухалася до бурмотіння ельфійки. Очі мимоволі заплющилися. Глибокий вдих, ще й ще. Я підхоплена невидимим потужним потоком, який ніс мене кудись у далечінь. Видих – я лечу з гуркотом водоспаду вниз і виринаю з широкого кришталево-чистого озера. Настільки чистого, що я бачу свої босі ноги. Поруч – довгі водорості. На мені задерта до пахв простора сорочка. Дивно, коли я встигла переодягнутися? Берег! Швидше до берега! Не люблю, коли водорості торкаються ніг. Щоразу здається, що вони от-от потягнуть мене на дно.

На березі сиділа миловидна жінка в простій ситцевій сукні й плела рибальську сітку. Частина сітки була у воді. Дивний спосіб ловити рибу – незакінченою сіткою. Я мовчки сіла на пісок поруч з нею. Жінка відрізала невеликим кривим ножиком мотузку – готово. На лезі я встигла розгледіти складний рунічний візерунок. А ножик непростий! Човник випав з її рук, але жінка його спритно підхопила і сховала в кишеню сукні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍