Рей Бредбері - Трилогія смерті

це було сьогодні. У жодному разі не вчора. Сьогодні вона сказала: «Вручити їх».

— Що вручити?

— Чорт забирай, що ти бачиш у цьому триклятому спорожнілому місці вартим того, аби його вручили?

Я метнув оком на зображення на стінах. Клайд Раслер уловив мій погляд.

— І для чого лишень вони могли б комусь знадобитися? — спантеличився Клайд. — Та ж за них і копійки ніхто не дасть. Навіть не тямлю, якого милого було мені їх тут прибивати. Кому потрібні ці дружини і чиїсь старі подруги?

— Скільки фотографій кожної з них залишилося?

— Пальців не вистачить, аби перелічити.

— Зрозуміло єдине: що Констанс прагнула, аби ви їх віддали. Вона була ревнивою?

— Констанс? Ви ж знаєте, хто такий вуличний зірвиголова, який штурмує трасу, так-от, вона була такою ж зірвиголовою, тільки в ліжку. Просто шаленіла, прагнучи збити докупи усіх ляль, які, чорт забирай, могли лишень припасти мені до душі, а тоді розчавити їх, розірвати і спопелити. Рухайтеся. Треба хутчіше добити вино. Мені ще є чим зайнятися.

— Чим саме?

Одначе він більше не випустив ані пари з уст, а далі всовував кіноролики у проектор, заворожений тисячею та однією ніччю минулого. Я ж рухався вздовж стіни й поквапно вишкрябував собі, записував імена, що виднілись одразу ж під зображеннями, а тоді запитав:

— Якщо Констанс таки повернеться, дасте мені знати?

— За фотографіями? Та я зіпхну її вниз сходами.

— Дехто теж говорив схоже. От тільки хотів, аби та котилася до пекла, а не з другого ярусу. Чому вам забаглось її скинути?

— Має бути привід, правда ж? А я навіть через силу не можу пригадати. То що ви там говорили, для чого вибралися сюди? І як ви мене назвали?

— Клайдом Раслером.

— О, так, саме ним. Це якраз спало мені на думку. А чи відомо вам, що я є батьком Констанс?

— Що?!

— Батьком Констанс. Гадав, що розповідав вам про це раніше. Зараз можете йти. На добраніч!

Я вийшов, зачинивши двері, зоставивши позаду невідомо кого і силу-силенну фотографій, теж не зрозуміло чиїх.

Розділ двадцять четвертий

Зійшовши сходами, я наблизився до передньої частини театру і потупив погляд.

Затим покрокував до оркестрової ями, скрався до задньої стіни і глипнув через двері на протяжний вестибюль, який западав у непроглядній нічній теміні що далі, то більше, особливо там, де простоювали пусткою старі, занедбані перевдягальні.

Я ледве стримувався, щоб не вигукнути ім’я.

А якщо вона раптом озоветься?

Далеко у глибині цього чорного коридору, як здалось, я вловив хлюпіт потаємного моря, а може, ріки, що протікала десь у сутені.

Я на дрібку висунув уперед ногу, але відразу ж підтягнув її назад.

Почув, як темний океан знову б’є об неосяжне побережжя.

Відтак я розвернувся і подався назад через нечувану пітьму, вибираючись із ями у проходи, де ні душі не було, поспіхом прямуючи до дверей, що виводили звідтіля, за якими зоріли значно ласкавіші вечірні небеса.

Я приставив напрочуд крихітні туфельки Реттіґан до її відбитків, із невимовною точністю поміщаючи взуття у заглибини, щоби напевне приміряти.

Тієї ж миті я відчув, як янгол-хоронитель дотикається до мого плеча.

— Ти повернувся із пристановища мертвих, — заговорив Крамлі.

— Можеш проказати те саме вдруге, — підхопив я, не зводячи ока зі широких червоних вхідних дверей Китайського театру Граумана, де в безладді плавали усі ті кіноматографічні створіння. — Вона там, — буркнув я. — І поки що мене муляє єдине: як її звідти виманити.

— Динаміт, примотаний до пачки з готівкою, став би в нагоді.

— Крамлі!

— Даруй, я й забув, що ми розмовляли про Флоренс Найтінгейль.[171]

Я дав назад. Крамлі взявся роздивлятися крихітні туфельки Реттіґан, що застрягли у відбитках, залитих давним-давно.

— Не дуже нагадають рубінові туфельки,[172] — сказав він.

Розділ двадцять п'ятий

Ми розсікали місто, в якому панували теплінь і тиша. Я силкувався змалювати велике чорне море у театрі Граумана.

— Там у підвалі є велика роздягальня, ймовірно, напхом напхана усякими манатками з тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого і тисяча дев’ятсот тридцятого років. Передчуваю, що вона теж могла заникатись у тій місцині.

— Побережи сили, — урвав Крамлі.

— Хтось має зійти вниз і оглянути усе як належить.

— Лячно йти самому?

— Не зовсім.

— Це означає, що я, в біса, маю слушність! Стули пельку і катайся мовчки.

Невдовзі ми дісталися до помешкання Крамлі. Він притулив холодне пиво до мого надбрів’я.

— Тримай доти, поки не відчуєш, що твоє мислення внормовується.

Я схопив пляшку. Крамлі увімкнув телевізор і почав пробігати каналами.

— Навіть не знаю, що гірше, — завівся він, — твоя балаканина чи місцеві телевізійні новини.

— Отець Шеймас Реттіґан, — пролунало з телеекрана.

— Дай-но назад! — крикнув я.

Крамлі перемкнув.

«…Собор Святої Вібіани».

Статична буря, і зображення засніжило.

Крамлі гримнув кулаком по клятому телевізору.

«…Природні причини. Подейкували, що він стане майбутнім кардиналом…»

Інша заминка. І ящику гаплик.

— Гадаю, його треба полагодити, — визнав Крамлі.

Ми обоє глянули на телефон, ніби кажучи йому задзвонити.

А тоді обоє підскочили.

Бо дзвінок таки пролунав!

Розділ двадцять шостий

То була жінка, асистентка отця Реттіґана, Бетті Келлі. Говорила надзвичайно невиразно, тож уже втретє прохала нас прийти на допомогу.

Я ж запропонував найменше, що було в моїх силах, — навідатися до неї.

— Тільки не забаріться, а то мене не стане, — ридма заридала вона.

Коли ми з Крамлі прибули, Бетті Келлі уже вичікувала нас надворі, перед собором Святої Вібіани.

Ми постояли якусь мить, аж тут вона угледіла нас, мигцем, напівпритомно змахнула рукою, а тоді понурила погляд. Підібравшись ближче, ми спинилися поруч неї. Я відрекомендував Крамлі.

— Мені прикро, — почав я.

Вона підвела голову.

— Виходить, ви той самий чолов’яга, який бесідував з отцем! — промовила вона. — О, Господи Всевишній, ходімо всередину.

Великі двері зачиняли на ніч. Тому ми ввійшли через ті, що збоку. У приміщенні Бетті захиталась і мало не звалилася з ніг. Я підхопив її та підвів до однієї з лавок, де вона вмостилася, ледве дихаючи.

— Ми мчали так швидко, як лишень могли, — запевнив я.

— Ви ж знали його? — важко зітхаючи, запитала вона. — Усе настільки закручено… У вас же були спільні знайомі, приятелі, друзі?

— Родичка, — відповів я. — 3 однаковим прізвищем.

— Реттіґан! Вона вбила його. Зачекайте! — вона обхопила мій рукав. Річ у тім, що я саме звівся на ноги.

— Присядьте, — протягнула вона. — Я не мала на увазі вбивство у буквальному розумінні. Але вона звела його зі світу.

Я знову опустився на лавку, добряче похолоднівши. Крамлі дав