Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

я потребував якоїсь послуги, аби щиро мені прислужитися, одразу кидала на терези всі свої впливи. А, скажімо, дукиня Ґермантська ніколи не кривдила мене, говорила мені солодкі речі, була дуже гостинна, бо гостинність становила духовне багатство Ґермантів, натомість якби я попросив її про якусь дрібничку поза всім тим, вона б і за холодну воду не взялася, — так у деяких маєтках у вашому розпорядженні авто і камердинер, зате там годі дістати шклянку сидру, оскільки частування сидром розпорядники не передбачили. Хто ж із цих двох жінок був мені за щирого приятеля: дукиня де Монморансі, яка рвалася шпилькувата мене, але завжди була готова посприяти мені, чи дукиня Ґермантська, якій боліло, коли мені чимось дошкуляли, але було важко стати бодай в якійсь дрібній послузі мені? Та ще й подейкувано, буцімто дукиня Ґермантська просто верзиця, все язиком меле, а її кузина не така кебетлива, завжди править про цікаві речі. Менталітет украй різноманітний, прямо протилежний не лише у літераторів, а й у світовців, отож-бо не самі Бодлер та Меріме мають право гордувати один одним. Осібний розум виробляє в кожного свій вираз очей, свою манеру висловлюватися, свої вчинки, і все це створює взаємозалежну систему, таку деспотичну, що, як ми розмовляємо з кимось, нам здається, що кращої за цю людину не знайти. Все, що мовила дукиня Ґермантська, виведене, як теорема, з її ментальности, я брав за істину. І загалом був з нею згоден, коли вона доводила, що дукиня де Монморансі дурненька, любить розводитися про те, в чому ні бе ні ме, або, коли, дізнавшись, що дукиня де Монморансі завдала комусь прикрощів, казала: «Ось ви вважаєте її добрягою, а для мене це ірод». Але ця тиранія дійсности, ця очевидність світла лямпи, при якій одлегла вже зоря блідне, як спогад про щось найбанальніше, відпускала мене, коли дукині Ґермантської не було, коли ще якась дама казала мені, ставлячи мене на одну дошку з собою і зводячи дукиню куди нижче за нас: «Оріана, властиво, ніким і нічим не цікавиться», або навіть (у що при розмові з дукинею просто не вірилося — так яскраво вона засвідчувала протилежне): «Оріана — снобка». Оскільки віконтеса д’Арпажон і дукиня де Монморансі являли собою нерівноцінні величини і будь-яка математика тільки б умилася за спроби їх зрівняти, я так би й не сказав, якби в мене запитали, у кого з них, на мій суд, більше переваг.

Отож коли йшлося про своєрідні риси салону принцеси Ґермантської, то найчастіше наводилося його замкнутість, що почасти випливало з того, що принцеса була королівського ложа, а головне, сказати б, з допотопности принца, скутого становими забобонами, з чого дуцтво, до слова, повсякчас при мені кпило і змушувало мене підозріло поставитися до запросин того, хто тільки з високостями та з ясновельможностями і знається і хто за кожним обідом бешкетує, що його посаджено не там, де йому подобало б сидіти за Людовіка XIV, не на тому місці, яке завдяки своїй незвичайній ерудиції в питаннях історії та генеалогії знав тільки він сам. Ось чому багато хто зі світовців, порівнюючи кузенство, вирішував на користь дуцтва. «Дуцтво — люди куди новочасніші, куди інтелігентніші, вони не ведуть, як інші, підрахунку колін родовідного дерева, їхній салон випереджав на триста років салон їхніх кузенів», — ось що говорилося звичайно, і, згадуючи ці репліки, я здригався від самого позирку на запрошення, бо ці репліки наводили мене на думку, що його надіслав якийсь містифікатор.

Якби дуцтво не поїхало до Каннів, я б спробував вивідати через нього, чи не пожартував хтось із мене. Мої підозри не підкріплювалися навіть (чим я намагався себе втішити) почуттям, якого нібито не мали б спізнавати світовці, але яке письменник, хоч би він і належав до світської касти, повинен відтворювати, аби бути цілком «об’єктивним» і вирізнити питомість кожного стану. Я й справді знайшов у чарівних спогадах опис підозр, подібних до тих, які заронило в мені запрошення від принцеси. «Ми з Жоржем (а може, «Ми з Елі» — книжки під рукою я не маю, аби справдити) так умерле хотіли попасти до салону пані Дельсер, що, отримавши від неї запрошення, постановили з обачносте, кожен власноруч, переконатися, чи це не першоквітневий жарт». А писав це не хто інший, як граф д’Осонвіль (згодом зять дука де Бройля), а другий молодик, який «власноруч» збирався вивідати, чи не морочать його, це — залежно від того Жорж він чи Елі — хтось із двох нерозлийдрузів графа д’Осонвіля: пан д’Аркур чи принц де Шале.

Уже в день рауту в принцеси Ґермантської я дізнався, що дуцтво напередодні повернулося до Парижа. Повернулося воно не на бал у принцеси, а через важку хворобу котрогось із кузенів, а потім дук рвався побувати ще цього вечора на одному маскараді, де сам дук мав явитися Людовіком XI, а його дружина — Ізабо Баварською. Я постановив вибратися до них уранці. Проте дуцтво кудись рано вийшло і досі ще не вернулося; я чигав у ванькирчику, який здався мені доброю сторожівнею, на повернення їхнього екіпажу. Насправді я погано вибрав свій пост, звідки ледве було видно наше подвір’я, зате мені відкривалися інші двори, і знічев’я я трохи розважився. Не лише у Венеції, а й у Парижі є такі спокусливі для малярів куточки, звідки перед твоїми очима бовваніє безліч кам’яниць. Венецію я згадав не випадково. Убогі дільниці венецькі вранці нагадують убогі квартали паризькі з їхніми високими, ширшими вгорі димарями, обарвлені сонцем так ясно нарожево і так жаро начер-воно; цілий сад буяє над оселями, пишає з таким розмаєм відтінків, що можна сказати, ніби це направду сад, виплеканий над містом якимсь аматором дельфтських чи гарлемських тюльпанів.

Зрештою деякі покої збитих докупи будинків виходять вікнами на спільне подвір’я, кожен віконний проріз перетворюється на раму, і в якійсь рамі видно куховарку, яка замріялася, втупившись у підлогу, а в ще одній, трохи далі, — дівчина з розпущеним волоссям та стара відьма з гребінцем, риси якої з’їдає пітьма; відстань приглушує згуки, вони застрягають у дворах, кожен дім показує сусідньому в засклених прямокутниках німі рухи людей, і кам’яниці, виставляючи голландські образки, здаються якоюсь художньою виставкою. Звичайно, з палацу Ґермантів такого краєвиду не відкривалося, зате розгорталися інші, теж цікаві, надто з того особливого тригонометричного пункту, де я засів і де ніщо не зачіпало