Микола Данилович Руденко - У череві дракона

Схильність до рефлексій навряд чи можна засуджувати — з цього починається людина. Без розвиненої психіки ми б не могли стати людьми — це зрозуміло. Та надмірності завжди шкідливі — тоді вже лікуватися треба. Лікувати здатна лише спокійна, врівноважена мудрість, а не оті нотації, котрі я чула від Ващенка.

Тим часом Карпо Трохимович продовжував:

— Я ось чого заїхав. Завтра до вас прибуде наш агроном. Тімірязєвську академію закінчив. Щось він занедужав трохи. А точніше, з начальством посварився. Може, іще в райкомі змінять гнів на милість, не знаю. Поки що путівку до вас видали — іди, чоловіче, в ремонт… Його Павлом зовуть. Давненько ми з ним дружимо.

Вдивлялася в дороге для мене обличчя — то ж був друг дядька Сашка! — і, може, саме тому до мене повертався спокій.

— Я Павлові часто про вас розказував. Вам буде цікаво з ним побалакати. І на те зважте: нежонатий… Жінка кинула.

Я засміялась.

— Ці анкетні дані не роблять йому честі.

— Ну, то побачите. Може, й роблять… Я, грішним ділом, прикидаю інколи: чому б вам до нас не переїхати?.. Вам поле потрібне! То добре, що ви — лікарка. Діло для вас знайдеться. Ви ж, Софіє Кирилівно, із тих, кому зорі хлібом пахнуть. Так, здається, дядько ваш казав.

Мимоволі подумалось: а може, я ще й досі не відшукала власної стежки? Колись мені хотілося працювати лаборанткою в Осадчого — брати проби ґрунту, щоб завжди знати, як кров землі виглядає. Точний аналіз робити. Без цього не можна ні орати, ні сіяти. Земля ж трудиться — на людей трудиться! Себе, бач, ми шануємо — кожну клітину в собі вивчаємо…

А й справді: хіба не можна поєднати лікарський фах з наукою про землю? Може, оця потреба давно виходу шукає і саме через те в мені виробилася надмірна схильність до рефлексій?

Напевне, з годину ми проговорили з Карпом Трохимовичем. З якоюсь незрозумілою тривогою попрощалась я з Осадчим. Тяжко мені було повертатися додому.

Виявилося, що тривога моя була не марна: тільки почала відчиняти двері, як біля самісінького обличчя пролетіла сокира. Я з жахом відскочила від дверей, все в мені затремтіло. Оглянула подвір’я — нікого не було й близько. Потім зміркувала, що сокира впала згори, з бляшаного дашка над сінцями. Вона, видно, так була там покладена, що мусила впасти від найменшого струсу. Сінці в мене легенькі, із дощок змайстровані. Коли грюкнеш дверима, стіни трясуться.

Макариха оголосила мені війну не на життя, а на смерть. Що ж вона іще вигадає? Добра від неї чекати не доводиться.

…Перо моє наздогнало події — сьогодні я записую те, що сталося вчора. Літо розгулює в повній силі — на календарі 12 липня 1962 року. День триває 16 годин, сонце сходить о п’ятій ранку. Чергую здебільшого в нічній зміні. Мабуть, Микола Олександрович зміркував, що мені зараз не дуже хочеться бачитися з нашими працівниками. Отой недобрий шепіт тяжко мене гнітить. Нічні чергування не вимагають великого клопоту. Поліну Костянтинівну головлікар забрав від мене. Я йому дуже вдячна за це. Хоч я й не маю права на неї ображатися, та все ж її присутність мене дратувала.

Тепер про семенівського агронома. Мені було трохи дивно, що він мав приїхати в санаторій саме тоді, коли жнива в розпалі. Але я вже знала, що в нього стався конфлікт із секретарем райкому.

Павло зайшов до мого кабінету під час демонстрації кінофільму. Мене в цей час ніхто не турбував, ми мали змогу про все побалакати. Він видався мені надміру простакуватим — такий собі сільський дядько, якого природа змайструвала сокирою. Обличчя видовжене, ніс гострий, на щоках і на лобі залягли зморшки. Йому було років сорок п’ять, а може, й більше. Високий, вузькоплечий, ступає широко, наче землю міряє. Особливо мене вразили його величезні кулаки. Коли він поклав їх на стіл, мені здалося, що товсте скло, під яким лежав графік чергування, має негайно тріснути. Зодягнений він був незугарно — синій костюм із дорогого матеріалу висів мішкувато, краватка пов’язана надто великим вузлом, комір білої сорочки стирчав ріжками врізнобіч. Потилиця підстрижена так високо, що це підкреслювало видовженість черепа. Словом, вигляд у Павла був такий, наче він уперше в житті зажадав пристойно зодягнутися, але сам цього зробити не зумів, а допомогти було нікому. Тримався сором’язно, сковано.

Розмова спершу не клеїлась. Мені б належало якось його підбадьорити, але я все ще перебувала в пригніченому стані. Привітно посміхалася, говорила якісь пустопорожні банальності, але ми обоє відчували, що надовго цієї балачки нам не вистачить.

І все ж наступного дня ми зустрілися в нашому лісі. У мене попереду було шість вільних годин. Літа я ще й не бачила — воно йшло повз мене, — тому охоче погодилася сходити до Дніпра.

Павло залишив піджак і краватку у санаторії, біла сорочка розстебнута, рукави засукані — і тепер він здавався мені не таким незграбним, як учора. Йому доводилося трохи вкорочувати свої кроки — на один його крок випадало моїх чотири. Він збивався з ноги, ніяково посміхався і весь час крадькома позирав на мене, ніби питаючи: а чи я не роблю якихось недоладностей? День був жаркий, біля лугових озер товклися напівголі автомобілісти, обвішані гірляндами білих водяних лілей. Лугова дорога вела серед високих трав, які вже подекуди були скошені. Звалена трава іще не стала сіном, навіть сині півники у валках іще не прив’яли. То тут, то там торохтіли легенькі косарки, а серед кущів тьохкали коси й перегукувалися косарі.

— Ви любите вірші? — запитав Павло.

Діставши моє ствердження, почав читати поему Євгена Плужника «Ґалілей» із книги, що була видана іще в 1926 році.

Я насторожилась, почувши оці рядки: