Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

у колоніальній культурі // Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. — С. 166—167), тож довше спинятися на цьому сюжеті нема потреби.

679

Мотив, який перед тим мелькає в «Руфінові і Прісціллі», в останній дії в цирку, де після промови Прісцілли («Я готова / і рада вмерти за Христову правду») серед християн у публіці починається істерика й дехто з молоді й собі кидається на арену: «- Я християнин! / Беріть мене! В'яжіть! Я теж був з ними! — І я! Й мене беріть! Я християнка!», — на що патриції в передніх рядах вирішують, що «сі, певне, подуріли» і що «се зараза»: бракує тільки якого-небудь д-ра Фройда, який, як у наші часи, дуже подібні до доби занепаду Римської імперії, науково розтлумачив би суґестивний механізм («заразність») масової істерії.

680

Якщо дивитися в «обернених» кольорах, це герб французької династії Бурбонів (там золота лілея на блакитному полі (Іл. 11 — геральдична символіка блакитного та сама, що й білого), у прямій же проекції (біла лілея на черленому / золотому полі) — це герб ґібелінів (Іл. 12), до яких належав і Данте. Незалежно від того, чи Леся Українка тут дійсно хотіла погратися з лицарською символікою, чи це «підказка» її підсвідомости, «герб» вийшов досконалий — залишається тільки поставити під ним девізом її рядки «Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона» (приміром, вигнані ґібеліни, що дали світові Данте, — «величнішими» од царюючих Бурбонів…).

681

Пор. антитетичну ехолалію-перегук двох наведених кінцівок: «ті люди, як безумні, / з амфітеатру кинулись на круг, волаючи: „Ми християни!“», — «цвіт юнацтва буде, мов безумний, мені волати: „Ми твої раби!“». В першій версії хор «волає» «за Христову правду», у другій на місці Христа — «Я», «єгипетська царівна» (Аврелія мріє про поїздку з матір'ю й вітчимом у Єгипет), і ця царівна вимагає жертв уже «во славу свою». Цей механізм самообожнення лежить в основі всіх «неопоганських релігій» XX ст., замаскованих під тоталітарні ідеології: культ «троянди» (закрученої всередину себе — лілея, навпаки, за формою «відкрита» назовні!) виявляється сумнозвісним в історії «культом особи», що передбачає становлення «лже-конґреґації» (партії, тоталітарної секти), об'єднаної фальшивими цілями на фальшивих засадах.

682

«Іде і сміється: / життя! квіток! / Сонце на скрипку, хмарки у танок» («Мадонно моя…», курсив мій. — О. З.). Цікаво, що апокаліптична символіка Тичининої «рожі» чомусь ніяк не ув'язується критиками з Українчиною, хоча в неї ця символіка далеко виразніша, і той самий образ «єгипетської царівни» на злототканих килимах, обвитої червоними шовками, прямо перегукується з вавилонською «великою розпусницею» з Об'явлення св. Івана Богослова, «одягненою в порфіру й кармазин» [17:4].

683

Радянські коментатори не змигнувши оком пишуть, що «Святий Ґрааль» — це «володар містичної чаші (бідний Йосиф Ариматейський — і його «розкуркулили», позбавивши законного майна! — О. З.), яка наснажувала людей високих моральних якостей новими цілющими силами» [6, 402]. Це найлаконічніша спроба описати релігійний культ, яка мені будь-коли траплялась (щось якби написати: «Христос — проповідник, страчений у І ст. н. е. у Єрусалимі за фальшивим звинуваченням»).

684

Що я не помиляюся у своїй оцінці, міг би довести такий текстологічний аналіз чернеток, який проробила Г. Гаджилова з «Руфіном і Прісціллою». За Є. Ненадкевичем (див.: Цит. пр. — С. 34), у першій редакції «іспанської драми» (отій самій, «удвічі довшій») була сцена зустрічі Анни й Долорес у Мадриді, де Анна прямо «вступала в війну» з Долорес, намагаючись її всіляко принизити, — і то не з банального жіночого суперництва (як це, за логікою жіночих журналів, вийшло в прекумедній своєю «пострадянськи»-нуворішською безстильністю виставі М. Резніковича «В плену страстей»), а з тої «метафізичної заздрости», яку завжди почувають земні володарі до непідвладних їм ієрархій — до тих, хто вклоняється не їм, а «іншим богам». Весь цей текст, у якому Анна «злорадо пишається перед Дольорес <…>, підкреслює перед нею свій високий стан при дворі, демонструє своє багатство» і т. д., Леся Українка в остаточній версії викреслила, означивши війну «лілеї й троянди» тільки пунктиром, непрямими натяками, — з розрахунку на вирозумілого читача. Розрахунок, проте, не підтвердився: пара «Анна — Долорес» була проінтерпретована як центральна для п'єси єдиний раз — самою авторкою (sic!), у листі до О. Кобилянської від 3.05.1913 р.

685

«Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала <…>. Життя ламало тільки обстанову навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться» [12, 371].

686

Див.: Косач-Кривинюк О. Перебування Лесі Українки в Луцьку // Спогади… — С. 69—70.

687

Суворість громадівської конспірації можна оцінити за спогадами Є. Чикаленка, — як він свідчить, у громадах за весь час їхнього існування «ніколи не було жадного предателя чи провокатора» (див. його: Спогади. — С. 210). М. Славінський згадує, як у Києві 1880-х засідання українських гуртків маскувалися, на випадок небажаного гостя, під «родинні свята» (учасники «віча» маскуються для сторонніх під дитячу гру «у вовка і гусей»), як підбиралися для зібрань приміщення з кількома входами з різних сторін, як фотоательє Висоцького на Лютеранській (Славінський М. Цит. пр. — С. 348—350), — діти після «віча» також «за брамою всі різно подались»: це все не «вичитане», це перейняте ними з дому, з атмосфери тої «катакомбної церкви», якою й трималось ядро українського руху XIX ст. — і яка досі лишається для нас невидимою.

688

Крім О. Косач-Кривинюк, яка назвала ймовірними учасниками «Луцького віча», поза Лесею й Михайлом, ще сестер Маню й Лену Биковських (із Манею Леся Українка підтримувала дружні стосунки до кінця життя), ніхто якось не застановлявся над особами тих «дванадцяти». А тимчасом, це слід би зробити не з самого тільки сентименту до дитячих забав «нашої Лесі», і не такі вже ті «забави» дитячі: «отрочество» — це вік особистісної соціалізації, і те, за якою моделлю переходили свою соціалізацію діти «локальної спільноти», говорить про саму ту спільноту значно більше, ніж «сниться нашим мудрецям». Теоретично там могли ще бути Лесині кузени по тітці Олександрі, Антон і Борис Шимановські, чий батько, Б. О. Шимановський (у 1880-ті викладач першої школи з українською мовою навчання, яку заснував у своєму маєтку філософ В. Лесевич), натоді перебував на засланні (за Антона потім вийшла заміж Оксана Косач), і майбутня Михайлова дружина Шура Судовщикова, «сирота по бідному ідальґу» — її батько, Є. В. Судовщиков, автор української граматки, помер на засланні. Але й незалежно від персонального складу учасників «віча» (який нині,