Джеймс Олiвер Кервуд - Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд

— Ти чув… про… Бена Татмена?

— Так. Я чув про нього в Землі Дикобразів. Кажуть, це сталося двадцять років тому, чи й більше. Цей Татмен, як розповіли мені, був юний новачок із Сан-Франциско — певно, банківський клерк, який прибув у країну золотої лихоманки й привіз із собою дружину. Обоє були сповнені відваги, і кажуть, що кожен обожнював землю, по якій ступала нога іншого. Дівчина наполягла на тому, щоб розділити пригоду з чоловіком. Жоден із них, звичайно ж, не уявляв, що чекає на них попереду.

Потім у Загублене Місто прийшла смертельна зима. Ти краще за мене знаєш, Фінґерзе, які закони діяли в ті часи. Їжа не надходила. Сніг випав рано, на стовпчику термометра три місяці поспіль трималося 50 градусів нижче нуля, і Загублене Місто стало справжнім пеклом, у якому панували голод і смерть. Можна було запросто вбити когось — і це, напевно, зійшло б з рук, Фінґерзе. Але якщо вкрав хоча б скоринку сухого хліба, чи одну-єдину квасолину, тебе виводили за межі табору й наказували забиратися! А це означало смерть — неминучу смерть від голоду й холоду, жахливішу за розстріл або повішення. Ось така кара чекала на злодія.

Татмен не був злодієм. Він лише бачив, як його молода дружина повільно вмирає від голоду. Думка, що вона може померти в нього на очах, як помирали інші жертви цинги, сповнювала його нестерпним жахом, і цей жах штовхнув його на крадіжку. Глупої ночі він проникнув до чужої хижки й викрав дві банки консервованих бобів та миску картоплі — в тисячу разів цінніші, ніж якби були з чистого золота. І його впіймали. Звичайно, у нього була хвора дружина. Але то були часи, коли жінка не могла врятувати чоловіка, яка б гарненька вона не була. Татмена вивели з табору й дали йому його сумку та рушницю — але ніякої їжі. І дівчина, в шубці з каптуром і взута, була поряд, адже вирішила померти разом із чоловіком. Це заради неї Татмен брехав до останньої хвилини, наполягаючи на своїй невинуватості.

Але боби і картоплю знайшли в їхній хижці, і цього доказу вистачило. І тоді, коли вони вже збиралися вийти назустріч сніговій бурі, що означало смерть за кілька годин, тоді…

Кент підвівся на ноги, підійшов до віконця і став там, визираючи назовні.

— Фінґерзе, в усі часи на землі народжувалися надзвичайні люди. І одна така надлюдина знайшлася поміж тієї голодної озлобленої юрби. В останній момент наш герой зробив крок уперед і голосно заявив, що Татмен невинуватий, а справжній злодій — він. Не боячись нічого, він зробив таке приголомшливе зізнання. Це він украв боби і картоплю й сховав у хижці Татменів, доки вони спали. Навіщо? Бо хотів урятувати жінку від голоду! Так, він збрехав, Фінґерзе. Він збрехав, тому що був закоханий у жінку, яка належала іншому — бо в нього було найбільше серце з усіх, коли-небудь створене Богом. Він збрехав! І його брехня була дивовижним учинком. Він пішов у вир снігової бурі, зміцнений коханням, що було сильніше за страх перед смертю. У таборі про нього більше не чули. Татмени повернулись у свою хижку й жили далі. Фінґерзе… — Кент раптом відвернувся від вікна. — Фінґерзе…

Фінґерз, наче сфінкс, сидів і не зводив очей із Кента.

— Цією людиною був ти, — продовжував Кент, підходячи до нього. — Ти збрехав, тому що був закоханий у жінку, і заради неї пішов назустріч смерті. Люди в Загубленому Місті не знали цього, Фінґерзе. Її чоловік не знав. І дівчині, молодій дружині, яку ти потайки обожнював, таке навіть не снилося! Але це була правда, і глибоко в душі ти це знав. Ти пробився крізь бурю. Ти вижив! І ці всі роки, сидячи в себе на ґанку, ти мріяв про жінку, про дівчину, заради якої волів померти багато років тому. Фінґерзе, я кажу правду? І якщо так, чи можу я потиснути тобі руку?

Дуже повільно, Фінґерз підвівся з крісла. Нещодавно похмурі, позбавлені життя очі тепер горіли вогнем, який запалив Кент — уперше за багато років. І він простягнув руку, щоби потиснути долоню Кента, так само не зводячи з нього погляду, наче щось дороге повернулося до нього з небуття.

— Я вдячний тобі, Кенте, за твою думку про того чоловіка, — сказав він. — Чомусь ти не змусив мене… червоніти від сорому. Але то була хіба зовнішня оболонка чоловіка, що вціліла, коли я взяв на себе провину Татмена. Щось трапилося. Я не знаю що. Але — ти бачиш мене тепер. Я ніколи не повернувся до старательства. Я деградував. Я став тим, чим зараз і є.

— Але сьогодні ти такий самий, як тоді, коли пішов на смерть заради Мері Татмен, — скрикнув Кент. — У тобі те ж саме серце, та сама душа. Хіба сьогодні ти не бився би за неї?

Придушений скрик злетів із губ Фінґерза.

— Боже мій, Кенте, так! Бився би!

— Ось чому я хотів бачити саме тебе, Фінґерзе, — швидко продовжив Кент. — З усіх людей на землі саме тобі я хотів розповісти власну історію. А тепер, чи вислухаєш ти мене? Чи пробачиш, що я викликав у пам’яті цей спогад, такий, мабуть, дорогоцінний для тебе, аби лише ти міг до кінця зрозуміти те, що я збираюся сказати? Я не хочу, щоб ти думав, ніби я намагаюся збити тебе з пантелику. Все набагато серйозніше. Може… може, це натхнення, Фінґерзе? Вислухай і скажи мені.

І довгий час після того Джеймс Кент розповідав, а Фінґерз слухав, і душа його, болісно здригаючись, тяглася до життя в усій його шаленій повноті. Уперше за довгі роки душа прагнула повернути щось давно втрачене. Це вже не був той лінивий, загадковий, мовчазний Брудний Фінґерз, що сидів у камері з Кентом. Дух двадцятирічної давнини прокинувся в ньому після довгого сну, розганяючи кров. Фінґерз Два-Кулаки — ось як називали його в ті давні часи. І це він, Фінґерз Два-Кулаки, був зараз поруч із Кентом. Двічі отець Лайонн підходив до ніші, де були камери, але повертав назад, щойно почувши тихий рівний шепіт Кента. Нічого не приховував Кент, і коли він завершив, щось подібне до вогню одкровення спалахнуло в обличчі Фінґерза.

— Боже мій! — глибоко видихнув він. — Кенте, довгий час, поки я сидів на ґанку, мені доводилося чути багато чудернацьких історій, але нічого подібного до цієї. О, якби не моя клята плоть!

Він підстрибнув