Анна Стоун - Гармонія (2), Анна Стоун

Стоячи біля дверей, Альбрехт прикривши рота рукою, намагався стримати сльози. Те, що сталося, було жахливо. За один день аж надто багато нещастя впало на них. Так не мало статися. Еміль, який зовсім недавно дивом вижив, повідомив їм про смерть Джефрі і Хейла. А тепер ще й Катана.

Хлопець розумів, як важко зараз Раді. А як Мерлін? До весілля залишалося кілька днів. Вона могла бути у ці вихідні. Але... вже не буде.

- Вибачте! Це все через мене! Я надто слабкий, мені стало страшно! Якби не моє боягузтво, вони були б живі! - закрив обличчя руками Еміль.

Рада невидящим поглядом подивилася на ліжко, на якому лежала мати, а потім на того, ким захоплювалась у школі. Усередині була така порожнеча, що вона не відчувала більше нічого.

Альбрехт здригнувся, коли вона підійшла до Еміля і поклала йому руку на плече. Він не розумів, звідки в неї беруться сили.

  - Не звинувачуй себе! Ти повідомив про напад, ти бився разом із усіма! Кожен з нас має слабкості! Але якщо ти скигтимеш і шкодуватимеш себе, твої загиблі друзі не пробачать тебе! - її голос був твердим, як ніколи. - Пам'ятаєш слова Катани? Вона попросила тебе закінчити їхню справу! Тепер тобі доведеться добудовувати школу! Не плач. – Рада торкнулася його щоки кінчиками пальців. – Всі, кого ми любимо, залишаться у нашому серці!

Сказавши це, чарівниця розвернулася та пішла геть із кімнати. Альбрехт був вражений її витримкою, але залишати одну не став. Кульгаючи, хлопець пішов слідом.

Рада йшла квапливим кроком по коридору, що закінчувався сходами на перший поверх. Дівчина не помічала нічого довкола. Альбрехту тепер довелося докласти зусиль, щоб її наздогнати – поранення далося взнаки.

- Ти куди?

- Мені треба туди! - показала вона на ворота, що було видно з вікна.

- Але там зараз триває бій! А на тобі немає обладунків! Рада, не треба!

- Я чую голос! Він мене кличе до Резенфорда! Мені треба туди!

Дівчина обернулася і Альбрехт здригнувся. Її очі пофарбувалися у золотий колір

- Що це з тобою?

Не відповівши, Рада пішла далі. Витерши рукавом сльози, Альбрехт пішов слідом. Хлопець хотів спочатку її зупинити, але після того, як вони вийшли з дому, ця думка відразу відпала. Якась сила потягла його до зруйнованого замку.