Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

Ебенезер на якусь хвилю замислився, а потім таки погодився.

— Ну, то хай буде так, але більше не дражнитися. Я піддам тебе найсуворішому випробуванню, яке є у мистецтві римування: це найслизькіша скеля на кам'яному схилі Парнасу!

— Піддавай, як хочеш, — сказав Берлінґейм, — якщо йдеться про рими, то присягаюся, у цьому мене ніхто не перевершить, адже я вивчив нашу стареньку Рідну Англійську до самісіньких її потайних причандаль. Але ж стривай, чого б нам не зробити з того спір, то як — ти не проти? Бо ж інакше яка різниця, чи виграєш ти, чи програєш?

— У мене немає нічого, що я міг би поставити в заклáд, — сказав Ебенезер, — та навіть якби й мав, тобі не слід було б битися навзаклад, позаяк слово, про яке я кажу, не має собі подібних. — Але потім йому спало на думку дещо краще: — Слухай, як далеко та переправа, про яку ти казав?

— Я так гадаю, миль п'ять чи шість звідси.

— Тоді закладімося на нашу подорож верхи, якщо ти не проти. Якщо ти не зможеш зримувати той рядок, який я тобі загадаю, тоді муситимеш іти пішки звідси і аж до Кембриджської переправи; а якщо зможеш, то йтиму я. Згода?

— Це гарний заклад, — мовив весело Берлінґейм, — а я до того ще додам: той, хто програє, муситиме йти не тільки пішки, але й позаду цієї чалої шкапи, у якої завжди десь зрання з дупи задимає вітерець. Це надасть перемозі пікантності!

— Згода, — пристав на це поет. — Отож почнімо випробування. Я тобі придумаю один рядок, а ти мусиш зримувати його. І зваж на те, що це має бути не гудібрастичний, а досконалий відповідник.

— Чи то якесь «пальто»? — запитав Берлінґейм. — Бо я скажу «інкогніто».

— Ні, — посміхнувся Лауреат, — і це також не «література».

— Всяк зна, що я не дура, — засміявся його наставник.

— І не «проступок».

— Зерно від куколю, ядра від шкаралупок!

— І не «докука».

— У лоб ніхто не стука?

— І не «блощиця».

— Я так гадаю, інша абищиця?

— І не «шаровари».

— Чим не привід зчинити чвари!

— І не «шарлатан».

— Тонко, наче тарлатан!

— І не «сарацин».

— Ти береш мене на кпин?

— І не «ненавмисність».

— Сумна є наша дійсність!

— І не «катоптромантія».

— Це не гра, а якась дипломатія!

— І нема тут «Прокруста».

— Та щоб тобі було пусто!

— І не «Пікаділльська пихатість».

— Чи пика в ділі ся і пихка, й їсть?

— І не «бабусин візит».

— Давай вже кажи, і квит!

— Це «місяць», — відказав Ебенезер.

— «Місяць»? — вигукнув Берлінґейм.

— «Місяць», — повторив Лауреат. — Знайди мені риму до слова «місяць». Серпень — в Році восьмий Місяць.

— «Місяць», — знову сказав Берлінґейм. — Але ж це всього лише два склади!

— Далебі, тоді це має бути легко, — всміхнувся Ебенезер. — Серпень — в Році восьмий Місяць.

— Серпень — в Році восьмий Місяць, — Берлінґейм почав виказувати певні ознаки занепокоєння, перебираючи весь свій словниковий запас.

— І дивись мені, не шепелявити, — застеріг Ебенезер. — Не треба казати «Хто не віриць — мене бісяць» або «Не плутай місяців і місць». Так не можна.

Берлінґейм зітхнув.

— І ти кажеш, ніякої гудібрастики?

— Ніякої, — підтвердив Ебенезер. — Ти не можеш сказати «Серпень — в Році восьмий Місяць, Не десятий і не з тисяч». Бен Олівер спробував було одного разу це в «Медальйоні», і всі одразу його забракували. Мені потрібна точна і звичайна, нормальна рима.

— І чи ж є вона у цій мові? — вигукнув Берлінґейм.

— Нє-а, — вирік поет, — як я і попереджав тебе перед тим, як ти погодився на парі.

Берлінґейм, дошукуючись слова, так напружував свою пам'ять, що в нього аж піт на чолі виступив, але хвилин за двадцять він таки був вимушений визнати поразку.

— Я здаюся, Ебене; твоя взяла. — І він вкрай неохоче, поки його вихованець з переможною усмішкою спостерігав за ним, зліз із коня і, зайнявши своє місце позаду шкапи, приготувався зустріти огидні наслідки своєї авантюри.

— І на майбутнє, Генрі, — сміливо дав пораду Ебенезер, — не встрявай з у суперечку поетами в їхніх угіддях. — І якщо вільно буде мені говорити відверто, то отримати дар слова сподобляються не всі, а тільки декотрі, і хоча в тому немає великої ганьби, якщо його комусь бракує, та було би безглуздям вдавати, що він є, коли його нема.

І, виголосивши таку незвичну для нього догану, Ебенезер, украй тим задоволений, заходився мугикати собі під ніс якусь мелодію. При першому ж невеличкому підйомі, що трапився їм у тій місцині, якою вони подорожували, чала кобила, що вже притомилася, голосно пустила вітри від тих зусиль, що їй довелося докласти, збираючись на гору. Берлінґейм загарчав щосили, сиплючи прокльони, й вигукнув з відразою:

— Та що це за словник такий убогий, у якому немає ані іменника, ані дієслова, що пасували б до «сяць» у «Серпень — в Році восьмий Місяць».

— Не варто нарікати на мову, — почав було Ебенезер, — бо це і справді найдивовижніший язик…

Він затнувся, і те ж зробили Берлінґейм і шкапа. Обоє чоловіків уважно подивилися один на одного, буцім чекаючи чогось.

— Ну, то вже не має значення, — зважився на слово Ебенезер. — Випробування скінчилося.

— Е, ні, пане Лауреате! — розсміявся Берлінґейм. — Моє скінчилося, але твоє лиш тільки почалося! Давай-но, злазь!

— Але ж «сяць», — спробував було протестувати Ебенезер, усе ж таки злазячи. — Це не наше слово, хіба ні? Що воно означає?

— Ха, — мовив Берлінґейм, знову сідаючи верхи на свого мерина, — наскільки я пригадую, ми не встановлювали таке мірило, як значення. «Що пасували б до „сяць“» — ось що я сказав: «сяць» є об'єктом того, що має «пасувати»; об'єктом дієслів є іменники; іменники — то слова. Ну ж бо, ставай позаду чалої!

Ебенезер зітхнув, Берлінґейм голосно розреготався, чала кобила знову випустила вітри, і так подорожні подалися до Кембриджа,