Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

тому, що втримувався пропонувати мені проїхатися, а тому, що боявся, як би моя відмова не вразила його самолюбства. — Ну, а зараз саме та пора, — тягнув він далі, — коли, за словами Вістлера, буржуа повертаються додому (цією реплікою він, мабуть, хотів ударити по моєму самолюбству) і коли все навколо пориває до себе очі. Але ви навіть не знаєте, хто такий Вістлер.

Аби одмінити розмову, я спитав у барона, чи розумна принцеса Ієнська. Пан де Шарлюс урвав мене й озвався таким презирливим тоном, якого я ще не чув від нього:

— О пане, про сани і стани, згадані вами, я тями не маю. Вельможество може водитися і в таїтян, але я, слово честі, про нього зроду не чував. А проте, хай це й дивно, ім’я, яке ви оце назвали, кілька днів тому лунало в моїх вухах. Мене запитано, чи я не заперечуватиму, аби мені відрекомендували дука Ґвас-тальського. Запитання здивувало мене: дук Ґвастальський не потребує того, щоб його мені рекомендували, він мій кузен і знає мене споконвіку; він син принцеси Пармської і на правах добре вихованого родича приходить мене віншувати з Новим роком. Але потім з’ясувалося, що йдеться не про мого кревняка, а про сина згаданої вами особи. Позаяк ніякої принцеси Ієн-ської не існує, я припустив, що йдеться про якусь торботряску, мабуть, вона спить під Ієнським мостом і вигадала собі мальовничий титул принцеси Ієнської, як оті, що величають себе Ба-тиньйольською Пантерою або Королем Сталі. Ба ні, йшлося про одну багачку — її прегарними меблями я захоплювався на виставці, і ці меблі мали ту перевагу над власницею, що були непідробні. А про так званого дука Ґвастальського я подумав, що то біржовий маклер мого Секретаря, — все купується, були б гроші. Ба ні, то, очевидно, цісар для сміху надав цим людям титул, хоча цей титул аж ніяк не вакував. Хто зна, що це було: вияв його потуги, чи доказ його невігластва, чи хіть побавитися, — мені здається, він просто позбиткувався з узурпаторів-невдах. Словом, я не можу вам цього всього пояснити, моя компетенція обмежується Сен-Жерменським передмістям, і саме там, поміж усіх цих Курвуаз’є і Галардонів, вам, може, пощастить вирискати, за сприяння якогось знавця, старе луб’я, взяте напрокат у Бальзака, — ото буде сміху! Звісно, це ніщо проти чарів принцеси Ґермантської, але без мене і без мого сезаму вам до неї не підступитися.

— Отож у принцеси Ґермантської справді дуже гарний палац?

— О, це ще мало сказано; нічого кращого бути не може, окрім самої принцеси Ґермантської.

— Невже принцеса Ґермантська чимось вища за дукиню Германську?

— Ніякого порівняння. (Треба зауважити, що як люди світські мають трохи уяви, вони коронують і скидають із трону, залежно від своїх симпатій і ураз, осіб, які посідають нібито міцне й блискуче становище.) Дукиня Ґермантська (барон називав її Оріаною, може, на те, щоб викопати провалля між нею і мною) чарівлива, ви навіть не уявляєте, наскільки вона переросла своє довкілля. Проте дукиню не можна поставити поряд із її кузиною. Принцеса достоту відповідає уявленню перекупок Центрального ринку про княгиню Меттерніх, а княгиня Меттерніх вірила, що відкрила Вагнера, бо знала Віктора Мореля. Принцеса Ґермантська, чи радше її мати, знала самого Вагнера. Саме вже це надає жінці чару, не кажучи вже про її вроду. А чого варті сади Естер!

— Чи не можна їх оглянути?

— Ні, туди пускають лише запрошених, без моєї просьби туди не пускають нікого.

Про цю принаду барон більше не згадував; ми саме підкотили до мого дому, і він подав мені руку.

— Я зіграв уже свою ролю, додам лише ще кілька слів. Можливо, хтось інший поставиться до вас так само добре, як я. Хай же сьогоднішній приклад правитиме вам за науку. Цієї науки не забувайте. Добрим ставленням треба дорожитися. Те, чого в житті не можна зробити самому (бо на світі є речі, яких годі вимагати, ані доконати, ані прагнути, ані взнати самому), можна зробити в компанії, і на це не потрібно тринадцятьох, як у повісті Бальзака, ані чотирьох, як у «Трьох мушкетерах». Прощавайте!

Я думав, що барон зморився і зрікся свого наміру милуватися на місячне сяйво, бо він попросив мене загадати візникові одвезти його додому. Аж це він рвучко скинувся, немов передумавши. Але я вже переказав його розпорядження і, не гаючись, подзвонив до брами, геть забувши переповзти йому все, що чув про німецького цісаря та про отамана Боту, ця уперта думка вилетіла мені з голови, сполохана несподіваним прийняттям барона, коли той заходився вергати на мене громи та блискавки.

Удома я побачив листа лакейчука до свого товариша — Фран-суазин помічник забув його в мене на бюркові. За час, коли не

було моєї матері, він геть-то розперезався, я ж виявив ще більшу розперезаність, прочитавши цього незаклеєного і покладеного на видноті листа, — він ніби сам просився до рук, і це тільки мене й усправедливлювало. Ось що в ньому писалося:

Любий приятелю і кузене!

Маю надію що ти здоровий і що так само ся має твоя по-сімейка а надто мій хрещеник Жозеф якого я не мав ще нагоди пізнати але якого предкладаю над вас усіх бо він мій хрещеник, реліквії серця теж здатні порохнявіти і того святого пороху не рушмо. Зрештою любий приятелю і кузене хто може ручитися, що завтра і ти і твоя люба дружина, а моя кузина Марі не звалитеся на дно морське, ніби матрощук із грот-щогли, наше ж бо життя не що інше як паділ мороку. Любий приятелю мушу тобі признатися що тепер моя головна праця, уявляю твій подив, це поезія в якій я кохаюся, бо треба ж якось збавляти час. Отож любий приятелю не дивуй що я так довго не відповідав на твого останнього листа а коли не пробачиш то пускай у запомин. Як ти сам здоров знаєш, матуся нашої пані згасла у страшенних муках які дуже її зморили бо до неї ходило аж троє лікарів. Погреб її