Ахмед Салман Рушді - Джозеф Антон

чи «вдасться припиненням нікчемного життя одного чоловіка вдихнути нове життя в іслам». Трохи сумно, правда? Переконаний, Вам навіть не треба пояснювати, що настрій я мав не найліпший.

Також слід сказати, що я перейнявся великою пошаною до Робіна Кука і Дерека Фетчета. Дуже багато значить почути у цю таки досить неприємну річницю, як міністр закордонних справ закликає покласти край фетві, вимагає від Ірану діалогу щодо її скасування. Були ж міністри закордонних справ, — зараз скажу, як їх там... — але що це я розпатякався про минуле. Ще хочу висловити свою вдячність новій адміністрації за її прагнення боротися з релігійним фанатизмом.

Ага, до речі, я чув, що ви обоє дуже релігійні, ну, Ви і Шері. Вітаю Вас з тим, що дуже вміло це приховуєте.

Була одна мить, що мене здивувала. Ну, дві. Пригадую, Ви гойдали Мілана на коліні. Дуже так гарно гойдали. А тоді, як мені пригадується, Ви почали говорити про свободу, тому я подумав, о, це мене цікавить, і відвернувся від гарячої штучки Міка Гакнала, щоб послухати Вас, аж тут, виявляється, Ви говорите про вільний ринок так, ніби саме це Ви розумієте під свободою, чого аж ніяк не могло бути, бо Ви — прем’єр-міністр від лейбористів, хіба не так?А може, я неправильно щось зрозумів, або ж це якийсь Новий лейборизм: свобода = вільному ринку, можливо, якась нова концепція. Хай там як, але це мене трохи здивувало.

Тоді ми вже збиралися йти, й персонал воркував біля Мілана, мовляв, як хороше, що тепер в будинку бувають малі діти, бо колишні прем’єр-міністри були вже трохи старшими і мали дорослих дітей, однак нині маленькі ніжки молодших Блерів часто дріботять по підлозі, і старий будинок оживає. Нам це дуже сподобалося, мені й Елізабет, а також нам сподобався величезний плюшевий ведмідь у вітальні, очевидно, подарунок від якогось закордонного глави держави, можливо, президента Дрімучого Перу. «А як його звати?» — запитав я, і Шері відповіла, що ще не придумали йому імени, а я взяв та й бовкнув: «Назвіть його Тоні Бер[246]». Що, мушу визнати, було не надто вдалим жартом, адже сказав я це одразу, не думаючи, однак таке ім’я заслуговувало принаймні на маленьку усмішку. Але ж ні, Ваше обличчя залишалося камінним, і Ви сказали: «Ні, як на мене, це ім’я йому не пасує», і я пішов, подумавши: який жах, прем’єр-міністр не має почуття гумору.

Та мені байдуже до того. Ваш уряд усе одно був на моєму боці, а це означало, що тими колючими словами можна знехтувати; навіть під час подальшого Вашого прем’єрства, коли Ваші колючі слова стануть гучнішими й суперечливішими, коли дуже важко буде не зважати на них, я завжди з теплотою думатиму про Вас і ніколи не зможу Вас так ненавидіти, як почнуть Вас потім ненавидіти багато людей, бо Ви — чи принаймні Ваш містер Кук і містер Фетчет — щиро хотіли змінити моє життя на краще. І зрештою, їм це вдалося. Що навряд чи повною мірою врівноважує завоювання Іраку, проте дуже багато важить у моєму серці, це справді так.

Ще раз дякую за чудовий вечір.

Наступного дня після вечері у Чекерс — у день, коли про нього заговорили мас-медіа — Іран заявив про своє «здивування» закликом Робіна Кука до скасування фетви. «Вона триватиме десять тисяч років», ішлося в заяві іранського уряду, й він подумав: Ну що ж, мене влаштовує, якщо мені відводять аж десять тисяч років життя.

А вже наступного дня в Посольській залі міністерства закордонних справ вони з Робіном Куком стояли пліч-о-пліч перед представниками преси й фотокореспондентами, й Кук зробив кілька жорстких, безкомпромісних зауваг — ще один чіткий сигнал було надіслано уряду Хатамі в Ірані. Офіцер його захисту Кейт Вільямс пробурмотів йому під вухом, коли вони виходили з будівлі: «Ну, вас сьогодні і вшанували, сер».

Напориста позиція британського уряду, здається, починала давати результати.

Мері Робінсон, колишній прем’єр-міністр Ірландії й новий комісар ООН з питань прав людини, поїхала до Тегерана, зустрілася там з високопосадовцями й опісля заявила, що Іран «жодним чином не підтримує» виконання фетви. Спеціальному rapporteur[247] ООН з питань Ірану було сказано: «У питанні фетви можливий певний прогрес». Міністр закордонних справ Італії Ламберто Діні зустрівся зі своїм іранським колегою Камалем Харразі, який запевнив його, що Іран «цілком і повністю готовий співпрацювати з Європою над вирішенням існуючих політичних проблем».

Тепер вони мали свій родинний будинок. Одну з колишніх поліцейських кімнат вони переобладнали на дитячу кімнату для Мілана, тож поліцейська «вітальня», повна всіляких пошарпаних меблів, стала ігровою кімнатою, а ще дві спальні були вільними. «Якщо будинок «засвітиться», то це загрожуватиме великими неприємностями», — постійно казали їм, але будинок так і не «засвітився». Ніхто сторонній про нього так і не дізнався, ніколи про нього не писали газети, також не ставав він об’єктом небезпеки й не потребував «колосальних» витрат на засоби ґарантування безпеки й оплату послуг міліції. Такого не сталося, як він вважав, завдяки добрій вдачі звичайних людей. Він залишався упевнений, що будівельники, які працювали в будинку, знали, чий будинок вони облаштовують, і не вірили в леґенду про «Джозефа Антона»; невдовзі після того, як поліція вибралася з будинку і до роботи приступив Френк, час від часу виникали несправності з гаражних дверей — через підозріло важкі дерев’яні двері зі схованим усередині стальним листом часто ламався розмикальний механізм, і компанія, що вставляла ті двері, присилала механіка, який одного разу, балакаючи з Френком, запитав його: «А ви знаєте, чий це будинок?