Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

— Ми йдемо! — заявив власник сильних голосових зв’язок і рушив у напрямі до вулиці Черкезішвілі, а за ним ще чоловік десять-дванадцять.

— Нехай ідуть, нема чого їх умовляти!

— І ми йдемо! Товариші, йдіть за мною! — закричав старий, котрий пропонував висловитися всім і сказав, що «хліб правує світом».

Старий повів за собою десятків два людей.

Під час усієї цієї метушні сталася вже й зовсім несподівана річ. З того боку муру, звідки ми влізли, Дату Туташхіа оперіщили канчуком, та так дуже, що він зойкнув. А як же було й не зойкнути, коли самий лише свист канчука міг розірвати барабанну перетинку. Замахнулися ще, але Дата Туташхіа швидко пригнувся й сплигнув униз. Обернувшись, я побачив чотирьох козаків і стрибонув слідом за Датою. Тільки-но я доторкнувся до землі, як від вулиці Черкезішвілі пролунав пронизливий свист і вигуки: «Козаки! Козаки!» Ті, хто, залишивши мітинг, дійшли вже до повороту на вулицю Черкезішвілі, повернулися й побігли назад. Слідом за ними в Мазутний провулок увірвалися козаки — п’ятеро на конях — і з посвистами стали розтинати повітря канчуками. Про те, що сталося потім, слід розповісти докладніше.

Мазутний провулок ви, корінний тифлісець, маєте знати, це провулок лише на словах, а насправді — звичайний тупик, який одним краєм упирається в огорожу понад залізничною колією. Коли козаки ввірвалися в провулок І погнали перед собою тих, хто, залишивши мітинг, уже повертав на вулицю Черкезішвілі, решта людей, що юрмилися в двориках і прийшли подивитися на демонстрацію тільки заради цікавості, висипали в провулок і, гнані кіньми, були притиснуті до муру. Котрі спритніші, ті повилазили на горожу, та, побачивши козаків і на тому боці муру, посплигували знов на землю, так як і ми з Туташхіа. Прориватися крізь козачий цеп, щоб вискочити на вулицю Черкезішвілі, не було сенсу, бо звідти другим ешелоном рухалася піша поліція. Були хвилини, коли становище здавалося безвихідним. Свистіли й лунко ляскали канчуки, що гуляли по спинах і головах людей, притиснутих до горожі. Нам з Датою теж добряче перепало, так добряче, що в Дати Туташхіа від болю аж обличчя перекривилось і він навіть схопився за згорток під пахвою. Спостерігати, розмірковувати, осмислювати все те часу тоді не було, а проте мені здалося, що найперша моя підозра правильна — у згортку в нього зброя. І все ж він її не витягав. Коли б з нашого боку була хоч одна куля,— козаки перебили б усіх, як зайців. Так чи не так, а після тих сумних хвилин, коли становище здавалося безвихідним, сталося те, що буває звичайно з бурхливим гірським потоком, приборканим міцною дамбою,— десь він прорве перепону, прориє нове річище й вискочить на волю. Я казав уже, що між горожею й будинками був вузький прохід — вервечка маленьких двориків, у найближчому з яких мітингував народ, зібравшись на демонстрацію. Юрба метнулася в той прохід і, обминувши крайнього козака разом з його конем, увірвалася в дворики, закружляла, поглинула тих, хто щойно надривав горлянку в суперечці, й одним потоком, кричачи, проклинаючи, шпурляючи каміння і все, що потрапляло під руку, ринула в напрямі до Чугуреті. Понесло й нас, десь у хвості потоку. Ми бігли, як і всі, і, як і всі, я хапав каміння й куски цегли, які нелегко було знайти, й шпурляв у козаків. Ті, що лишилися в двориках, відмовившись іти на демонстрацію, бігли тепер поперед усіх, у голові потоку. Добігши до першого провулка, яким можна було вийти на вулицю Черкезішвілі, вони на хвилинку уповільнили біг, бо вулиця була перекрита солдатами, але враз кинулися далі, навпрямці — іншого шляху не лишалося — вздовж залізничної огорожі. Замикала потік та невеличка групка, що висунула гасло загального збройного повстання й кликала всіх на барикади. Як на людей беззбройних, що вийшли на демонстрацію голіруч, вони поводилися хоробро. Якби не вони, козаки перетоптали б нас. Я наздогнав Дату Туташхіа, він, як і всі, біг підтюпцем. Побачивши мене, всміхнувся:

— Непогано біжимо, Роберте-братику, зовсім непогано. Ти тільки подивись, як легко в це діло втягтися... Ти подивися!

— Ніяк не відстануть від нас, сучі діти! — сказав я.— Довго ще вони наступатимуть нам на п’яти?

— Кажуть, злодія вода несла, та дорога його пролягала теж туди,— знову всміхаючись, весело озвався Дата Туташхіа.— Якщо нас вистачить ще хвилин на десять такого бігу, ми якраз і прибіжимо в Олександрівський сад.

І справді, якось незрозуміло виходило: чим далі ми бігли, тим ближче приносило нас до того місця, куди демонстранти мали пробиватися з боями й великими втратами. Солдати й поліція поперекривали всі дороги, крім вулиці, що вела нас до Воронцовської площі, тобто до Олександрівського саду.

Добігли до краю огорожі. Козаки, відтискуючи нас від залізничних колій, намагалися чомусь, щоб ніхто не проник ліворуч, угору — до Сванстського кварталу. Вони все ще наступали нам на п’яти й шмагали канчуками. Ми добігли вже до верхнього Чугуреті, і тут виявилося, що одна з вулиць, яка спускалася до Воронцовської площі, вільна від солдатів. Передні повернули на ту вулицю, задні — за ними, і на тобі — ми опинилися на Гончарній. А козаки все тисли й тисли. Ми перебігли через колії, якими ходила конка, вихором промчали Воронцовською площею, перемайнули через міст, і на Мадатовському острові ар’єргард закричав: «Козаки відстали! Зупинилися козаки!»

Я оглянувся. Козаки й справді лишилися на тому боці мосту й звідти зирили на нас. Я подивився в напрямі Олександрійського саду і завмер: море люду, а над ним червоні прапори, гасла, транспаранти. Видно, й козаків налякала ота тисячоголова юрба. Не було ні наказів, ні закликів, але люди розгорнули свої транспаранти — хто вимагав хліба, хто кликав на барикади, і вийшло так, що козаки канчуками пригнали нас сюди з Мазутного провулка і ми точно за годинником встигли приєднатися до народу, що посходився в призначений час в Олександрівський сад.

Ми з Датою Туташхіа зупинились відсапатися коло аптеки. Довкола жодного поліцейського, жодного солдата, козаків ані душі не було. Народ, що прийшов на демонстрацію, піднімався на верхній ярус Олександрівського саду, і вулиця лишалася безлюдною й мирною, якою буває вона раннього ранку, поки не повиходять двірники.

— Ходімо подивимося, що там нагорі робиться, га? — покликав мене Дата Туташхіа.— На Головінський проспект підемо.

Кілька разів я прискорював ходу, але знов стишував, бо Дата Туташхіа задавав нашому рухові повільний