Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

темп І цим мовчки наполягав на спокоєві. Я весь був у нашому бігові, в тупоті козачих коней, той ритм ще бився в мені, і Барятинська вулиця, спустіла, безлюдна, змертвіла, стискала серце. Дата Туташхіа не квапився, а мені кортіло швидше побачити, що відбудеться там, нагорі, і я сказав:

— Ходімо швидше, дядьку Прокопе.

— Не треба нам швидше.

— Чому?..

— А тому, що коли всі кругом тебе поспішають і метушаться і ти в той поспіх та суєту втягнешся, тоді, вважай, усе пропало — ти вже не зрозумієш, що навколо тебе робиться. Коли мчиш у Сідлі, нічого, крім вух свого коня, ти не бачиш. А досить спішитися, і перед тобою весь кінь, який він є. Так чи ні?

— Так,— згодивсь я.

Ми не пройшли й двадцяти кроків, і я відчув, що й справді заспокоююсь, і знов мої думки повернулися до того, як поліція сама пригнала нас до Олександрівського саду.

— Дивовижна все-таки річ!..— мовив я здивовано.— Як же ви, дядьку Прокопе, вгадали, що ми опинимося в Олександрівському саду?!

— А я нічого й це вгадував. Просто пожартував, а ось вийшло так, як я сказав. Я й сам цього ніяк не розумію.

— А може, нас навмисне сюди пригнали? — спало мені на думку.— Чи не пастку тут приготовано, та ще й велику?

Дата Туташхіа заспокоївся й сказав:

— Не схоже, щоб це було навмисне... А втім, яке це має значення, друже мій Роберте? Цей світ так загнився, що все, що робитиметься, обернеться проти нього самого. Уяви собі, що ти намісник. Що ти зробив би тут, зараз, коли ось-ось почнеться сутичка?

— Ясно, що робити. Покликати на допомогу поліцію і солдатів, а чорна сотня розгромить демонстрацію. Звичайно, багато буде вбито й поранено, заарештовано й заслано в Сибір...

— Ну, а з цього що вийде кінець кінцем?

— Хто знає...

— Я скажу тобі, що вийде. Ненависть до уряду в серці народу буде ще більшою, тільки хитріший стане народ і вдруге візьметься до діла трохи розумніше. Зрештою, цар та його уряд програють. Припустімо тепер, що народ сам розгромить чорносотенців і поліцію. Від цього він стане сміливіший, рішучіший і скаже: «Перемога залежить від мене!» А досить народові повірити, що він здатний перемогти,— отоді все, отоді його вже ніщо не зупинить. Цар, виходить, знов програє. Отак-то, добродію. Тепер уяви, що ти цар і насильно в тебе ну нічого не виходить. Що ти робитимеш?

— Я дав би їм Державну думу. Нехай собі обирають і розпатякують.

— Якщо народ сам не обере оту саму дурну твою Думу, чи як там іще ти назвеш її, І кожен почне теревенити, що йому стукне в голову, то не мине й року, як правда про царя й царизм пошириться серед народу. Що тоді тобі, цареві, робити? Тобі, викритому, оголеному цареві? Бачиш, знов негаразд виходить.

— Та я їм... не Думу, а дулю під носа!

— Гаразд, не заснуєш ти Думи. Чим тоді заспокоїш народ? А не заспокоїш — капець. Припустімо навіть, що урядові пощастило придушити всі оті мітинги, демонстрації, повстання. То й що? Політичні вожді врахують помилки. Народ, на якийсь час затаївшись, улучить хвилинку, щоб знов ударити по цареві, і тоді тільки й бачили тебе, царя, і все твоє царство. Помираючому, брате Роберте, нічого не допоможе, крім сповіді й свічки!

Ми майже здолали узвіз Барятинського і вже збиралися повернути на Головінський проспект, коли мені закортіло поставити Даті Туташхіа одне запитання:

— А що ви зробили б, дядьку Прокопе? Що придумали б?

— На місці царя? Я зрікся б престолу, якби, звісно, зміг себе перебороти. Виїхав би за кордон і жив би собі десь там та поживав... Але все це жарти.

— А на місці народу?

— Я робив би те, що народ робить. Тільки зачекав би трохи.

— Кого?

— Ватажка. Я зачекав би такого, який усіх інших ватажків здолав би, був би найсправедливіший та більше за інших пообіцяв.

— А потім? Пішли б ви за тим ватажком?

— Народ піде. За таким народ завжди йде.

— Ну, а ви самі? Ви, дядьку Прокопе, пішли б? Ось що мене цікавить.

— Пішов би, але тут дві умови потрібні. Мені треба переконатися, що той чоловік, який змете старе, не повторить того, що є тепер. Щоб не сталося з народом, як з курятиною: смажена не смачна, а ось відвар буде якраз добрий. А чи вийде? Створити зовсім нове, скажу я тобі, дуже важко, та й чи треба створювати — ось у чому річ. А тепер друге й основне. Пам’ятаєш, у вагоні хтось сказав: «Думки керують світом», а в Мазутному провулку знайшовся інший, він сказав: «Хліб правує світом». А спитай мене, я тобі скажу: «Світом правує заздрість і захланність». Ми, люди, самі ще дуже погані, тому-то так усе й виходить. Нехай знайдеться такий, хто вмовить мене: старе покиньмо, побудуймо нове, і те нове зробить людину кращою,— та я за ним сам піду і стану йому в пригоді не гірше від когось іншого, а може, й краще.

Головінський проспект був запруджений людьми. Мабуть, багато хто знав, що готується маніфестація. Люди вийшли ніби погуляти, зупинялися зі знайомими, балакали, походжали. Та через кожні десять-п’ятнадцять кроків стовбичило по поліцейському, і цокіт копит козацьких коней по бруківці різав слух.

Ми зупинилися коло готелю, коли хтось закричав:

— Ідуть!

Дата Туташхіа витяг годинника, подивився й став приглядатися до юрми, ніби шукав у ній когось.

Спочатку показалося духівництво, несучи поперед себе велику ікону Михаїла Архангела. За іконою — портрет Миколи II, а далі ікони, корогви й море людей. Процесія завернула до опери, підповзла до Олександрівського саду, але демонстранти, що зібралися в саду, стояли непорушно й мовчки. Ніби чекали чогось.

Обіруч процесії тяглися козацькі цепи. Маніфестанти ступали важким повільним кроком і співали «Боже, царя храни!». Над ними теж коливалися гасла й транспаранти: «За царя й вітчизну!», «Геть бунтівників!», «Віра, надія, любов» і все подібне до цього. Деякі маніфестанти йшли сім’ями, з дітьми на плечах. Їх було не менше трьох тисяч.

Вони порівнялися з нами. Дата Туташхіа спитав:

— Чуєш сморід?

У повітрі стояв нестерпний дух ладану, горілчаного перегару й кінського поту. В голові маніфестації йшла церковна півча, її голоси були відшліфовані на хорах кафедрального собору. Спів звучав солідно, але на середині