Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

у старого пароха, саме того, котрий є ще й їхнім бесплатним банкіром, і тоді, якийсь подібний до сьогоднішнього трунок наблизив нас.

Інженер Уолз’ю достосовувався із незаперечною доброю волею:

— Трунки і чиста людяність, ха-ха, ви оригінально жартуєте. Що Відень, то Відень.

Директор Якобс, жуючи, смакуючи і ковтаючи плачінти обережно з гідністю, ставав все більше блаженним:

— У аскетичного священика, із канонічно приписаною господинею, чи трошки молодшою?

Мандль відрубав:

— Священик одружений, йому вісімдесят років і дружині, мабуть, не менше. Найвеселіший з людей, а до того ж батько і дідусь цілого світу. Я, мабуть, дуже давно, багато років тому так почував себе поміж тих, яких уже немає на світі, як того вечора у священика. Мені, як прихильникові прогресу, зовсім чужими є однаково і рабини, і священики. Але якщо б коли-небудь моя найглибша віра у поступ збанкрутувала, коли б залитий дурнотою і засипаний тупістю я сказився від багатьох розчарувань, я би вже не повернувся до колишньої віри, а сховався б саме у цій по-людськи співчутливій атмосфері, яка поширює родину на інших, на світ. Я став би католиком, але тільки за посередництвом такого чи того священика.

Інженер Уолз’ю з найкращими намірами намагався і це сприйняти за чисту монету:

— Оце ж бо й воно! Ви австрійці відзначаєтеся дотепами, а ми за вами ледве встигаємо. Ви, пане Мандль, будучи прихильником прогресу, могли б стати коли-небудь папістом? А може поклонником Бала чи іншим ідолопоклонником?

Мандль уважно дивився на нього так, ніби не знав, що з ним робити, а потім вивчально глянув на Гусарека, але той залишався незворушним. Рішуче потягнув більший ковток меду і задумався.

— Менше з тим, — пробурмотів, — я згадую чисто людські риси. Га, шкода — там теж був такий польський граф, власне кажучи, також особливий…

Якобс, повільно насолоджуючись плачінтою, запитав із умиротвореною посмішкою:

— Із тих, що прив’язали євреїв до халатів і до темноти?

— Цього я про нього не знаю, але це інша особливість… расова.

Якобс у щораз кращому настрої відгадував:

— Расова. Те саме, що й в Угорщині, знаю, знаю. Щодня расово інша дівчина, вино, карти і живуть так по дев’яносто років. І ніколи не можуть обанкротитись, бо весь час успадковують від довговічних, як вони самі, дядьків чи тіток. З такого ніколи навіть найгірший лихвар не мав користі, бо боржник платить йому найвищий процент, позичений деінде, а капітал прогуляє і ніколи не віддасть. Євреї загрібають проценти, а ті — капітали. З такими польськими панками пруссаки, як би там не було, дають собі ради.

Мандль пригас так, наче був втомлений тим, що немає з ким розмовляти, тож відповів неохоче, тихо:

— Ах, ні, такі мене зовсім не цікавлять. Той з гір зовсім інакший. У рукавичках, як князь Валії, дуже ввічливий, хоч і менш відкритий, хоч і противник промисловості, та все ж якийсь людяний і має ідеї — може й по-середньовічному дивні, а все ж змушують задуматись.

— Я знав таких у Росії, такі можуть собі дозволити на все, навіть на ідеї.

Мандль замислився, промовляв так, наче до себе:

— Це мені зараз якось інакше виглядає. Якби той захотів щось колись написати… Але не напише, а якщо й напише, то не оприлюднить.

— Власне так, як в Росії, — повільно продовжував Якобс, — маса ідей, князь і паж імператора став анархістом, а великий князь, імператорський кузин фліртує з поезією. А при цьому з тих великих багатств могли б створити велику промисловість, та ще й яку! Але вони народові залишають одну ідею — ненависть до євреїв, а для приватного задоволення іноді кивають пальчиком в чоботі проти царату. І чи ви можете повірити? Іноді навіть інших підбурюють проти монархії, хоч з неї живуть. Це погано закінчиться.

Мандль зірвався і відразу ж зневажливо скривився:

— Що? Царат непевний? Ще одне єврейське марево.

Якобс, поглинутий плачінтами, сам їх не поглинав абияк. Цінуючи кожен шматок, кусав міцно, смакував дуже повільно, змушуючи чекати на відповідь. Відповів з розважним переконанням:

— Ні, навпаки, царат певний, найпевніший, на сотні літ, на тисячу літ. Але й темнота теж. Її руками царат знищить таких панків красномовних, а разом з ним, а може ще й перед ним, нас євреїв також.

Мандль, знову вколений якоюсь образою, несподівано завівся:

— Ці слов’яни, вони просто ніщо. Чи росіяни чи поляки, хоч і вивищуються одні понад одних і понад інших, для цивілізації вони безплідні, світові нічого не принесуть.

Якобс ліниво посміхався:

— Якщо йдеться про Росію, то вона принесе тим, хто любить варварські розваги, танці і музику. А для серйозних людей, то скажу вам чесно! найкращу у світі їжу (для пів процента населення).

Якобс припинив їсти, глибоко зітхнув, міцно клацнув щелепами і замовк. Чи справді замовк? Бо ось співучасники застілля чітко почули, неначе з-під підлоги, але, мабуть, з живота самого Якобса, зойк зворушливий і пронизливий: «Ах, коли вже ті німці туди доберуться». Мимовільно всі почали шукати очима, нашорошувати вуха: «Звідки?». Стенули плечами, бо директор Якобс вже цілком спокійний смакував плачінти і, неначе виправляючись, відповів зойкові з живота тверезим голосом, жирно пульсуючим:

— Га, якби ж! Але як? Ось це насправді єврейське марево! Марево — бо потрібно знати цю потвору, напів-Азію і Панславізм. Боюся, що радше…

Мандль засміявся і відповів:

— Що радше росіяни доберуться сюди і до Константинополя?

Якобс не відповів, засмутився, та вже чорноока жупаніца поспішала з полумиском свіжих плачінт. Якобс дивився на них то з розчуленням дитини, то зі знанням шанувальника стародавніх гем. Тимчасом інженер Уолз’ю підвівся, бо завершив раніше від інших, а до меду навіть не доторкнувся. Стоячи, пробурмотів свою молитву, попрощався холодно і тихо, і поїхав до шефа.

7

Австрійсько-угорські директори, один з яких був з Чехії, другий з Моравії, третій з Росії, і жоден не був ані з Австрії, ані з Угорщини, залишилися самі в товаристві віденського секретаря Пепперля. Перейшли на німецьку. Мандль зняв окуляри, промовляв довірливо:

— Я не дуже хотів згадувати про наш досвід із прусськими деревщиками у Карпатах, а ще менше — про їхній берлінський центральний офіс і взагалі про Берлін. Зовсім не виглядає на те, щоб вони колись захотіли потиснути британську руку, хіба-що — аби її ніколи вже не випустити зі своїх рук. Вони проявляють агресивність, мотиви якої зрозумілі, мабуть, тільки нам, віденцям.

Пепперль кахикнув, а Мандль поспішно запитав:

— Ви щось хотіли сказати?

— Лише те, — відповів Пепперль стримано, — що хто хоче, той не зауважить, аж поки