Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

ледь-ледь майорів у хмарах і привидом сумним відбивався у мутних хвилях Ворскли. В потолочених збіжах били перепелі, над болотами журливо кигикала чайка.

«Ой, біда, біда тій чайці небозі, що вивела діток при битій дорозі», — лунала голосами просторів співана пісня.

Король Карло казав собі осмотрити і свіжим полотном обв'язати ліву, хору, ногу, праву всунув у високий чобіт, позапинав вилинялий, голубий каптан на всі ґудзики і положився в носилку, котру йому заздалегідь виточили в таборі. Гостру, обнажену шпаду поклав коло себе.

Кругом його на землі примістилися: Піпер, Реншільд, Левенгавпт і багато других близьких людей, що не раз вже так лежали близь свого вожда, дожидаючи бою.

За ними з ящиком, в якім зберігалася срібна столова посуда, останки колишнього королівського багатства, куняв Гультман, а недалеко від нього ухом до землі припав Люксембург.

— Чуєте? — спитав королівського вірника. — Чуєте, як дудонить земля?… Їде…

— Хто?

— Смерть.

Зимним вітром повіяло від лісу.

Канцлер Піпер казав собі подати бубон, сів на нього і спиною оперся о дерево. Левенгавпт плащ підстелив під себе і великими добрими очима дивився перед себе, а з каптана торчала йому якась латинська книжечка, ще, мабуть, зі студентських часів, куплена в Люнді, а може, в Ростоку. Гарний Кройц стояв спертий на голову шаблі. Хтось почав розмову про душу. Згадали легенду про бої духів над боєвищами. Раді були знати, чи можливе воно, чи ні.

Левенгавпт, добрий знавець римської літератури, цитував відповідні місця зі старинних авторів.

— На тих полях, — почав котрийсь, — перед сотками літ Тамерланові горди Європу побідили.

— На тих? — ніби здивовано спитав король. — Так, так, на Європу все нові горди напирають, та вона їх здалеку бачить, а заки очі протре, то вже запізно.

— Запізно… — повторив Піпер, глянув на короля і палець до уст приклав. — Пст!

Король спав.

Вузький серп місяця зеленавими блисками озарював високе чоло, запалі очі і гіркий усміх на устах. І було це обличчя так подібне до бронзових статуй на старих саркофагах, що хто глянув, здригнувся і очі повертав на поле. Вдивлявся в пітьму, ніби доглянути хотів загадку завтрашньої днини.

LIV

Минула північ. Місяць світив ясніше. Король спав смачно, забувши про рану і про битву. Жаль було переривати сон. Так треба. Левенгавпт нахилився над носилку:

— Ваша королівська милосте, день недалеко. Вітаю вас з тим днем і прошу ласки Всевишнього для вас і для нашого діла.

Король стрепенувся. Глянув, мов з другого світу вернув.

— Бог з нами! — промовив і рукою дав Реншільдові знак: — Починайте з Богом!

Реншільд встав, віддав королеві поклін і скорим кроком відійшов. За хвилину чути було, як різким голосом прикази давав.

Шведське військо підносилося з місць.

Тихо, справно, слухняно ступали піхотні баталіони, як з-під землі виростали лави і творилися колюмни.

За піхотою кавалерія. Здавалося, що кождий кінь своє місце знає, що кінь і їздець — то одно, а всі вони свідомі великого завдання, котре на них чекає.

Знаменита шведська кінниця, якій рівної не було, гуртувалася в шість колюмн.

Король насилу підносив голову, спирався на ліктях, витягав шию і дивився на свої улюблені полки. В очах його горів огонь боєвого палу, а на устах малювався біль, не так від рани, як більше від жалю, що не може стати до любого діла.

«Шведи!» — промовив до себе, і в тім однім слові почувалася уся велич любові — Швеції, слави, війни, весь безмір невичерпаної енергії і незаспокоєного бажання геройських діл.

Рана пекла його, як огонь, а нога була тяжка, як олово, але скільки разів глянув на своїх людей, на душі робилося йому легко… Де знайдеться другий народ, щоб дав свому вождеві так багато героїв! Де є друга армія, щоб так виступала до бою? Наччо як до причастія ідуть. Але як!..

Левенгавпт оббігав піхотні полки і промовляв до них. Називав їх дітьми. Його лагідний, низький, м'який голос зустрічався з приказами Реншільда, різкими й гострими, як шпада.

— Добрий полководець, але чоловік прикрий, — прийшло королеві на гадку. А Піпер ніби тую гадку відгадав.

— Боюсь, — звернувся до короля, — що з ексцеленцією Реншільдом не всі наші генерали поладнають. Перший Гілленкрок…

— Гілленкрок дуже змінився. Він останніми часами і до мене виявляв якусь нехіть. Але в бою шведи забувають про свої порахунки, — промовив король.

— Повинні забути, — політичне відповів Піпер і добув годинник. Глянув — четверта година.

Поранним холодком віяло від Ворскли. Синява імла рум'яніла, золоте проміння проколювало її незчислимими списами.

Сходило сонце.

Піпер встав і перехрестився. Король казав підняти з землі свою носилку. Чотирьох високих трабантів двигнуло її на рамена.

Король прібував оком обхопити бій-поле.

— Піднесіть мене вище! — сказав, і трабанти понесли його на горбок, звідки видно було далеко, ген, аж до московського табору…

Побачив зади коней своєї кавалерії і плечі їздців, одні за другими, як хвилі на морі, а перед ними вали піхоти, як скиби на зоранім полі, не впродовж, а поперек лану. А там, дальше, простягалося на дві версти широке поле — не поле і не степ, а пустиня бездиханна. Останню квітку спалило гаряче сонце, останню травку вискубали голодні коні. Пустиню тую сходяче сонце обливало багрою, ніби паленіла вона від сорому, що така бідна.

«Ту ся копіям проламати, ту ся шаблям потручати…» Це будуче бій-поле.

Перед ним, як острови на морі,