Енн Аппельбаум - Історія ГУЛАГу

лютого 1964 року за «дармоїдство» судили молодого ленінградського поета Йосипа Бродського. Наставала епоха дисидентів.

Розділ 26

ЕПОХА ДИСИДЕНТІВ

Однако радоваться рано —

и пусть орет иной оракул,

что не болеть зажившим ранам,

что не вернуться злым оравам,

что труп врага уже не знамя,

что я рискую быть отсталым,

пусть он орет, а я-то знаю:

не умер Сталин.

Как будто дело все в убитых,

в безвестно канувших на Север —

а разве веку не в убыток

то зло, что он в сердцах посеял?

Пока есть бедность и богатство,

пока мы лгать не перестанем

и не отучимся бояться, —

не умер Сталин.

Борис Чичибабин. Клянусь на знамени веселом. 1959.[1887]

Смерть Сталіна справді позначила кінець епохи масової рабської праці у Радянському Союзі. Хоча репресивні заходи в Радянському Союзі у наступні 40 років і набували певних дуже суворих форм, ніхто більше не пропонував у повному масштабі відновити концентраційні табори. Ніхто не робив спроб поставити їх у центр радянської економіки чи використовувати їх для ув’язнення мільйонів людей. Таємна поліція вже ніколи не контролювала такої великої частки виробничих потужностей, а начальники таборів не діяли як керівники великих промислових підприємств. Навіть приміщення на Лубянці перестало бути тюрмою: останнім її в’язнем став американський льотчик Гері Пауерс, літак якого У-2, що виконував шпигунське завдання над територією СРСР, був збитий 1960 року[1888].

Проте табори і не зникли повністю. Не стали частиною «нормальної» пенітенціарної системи виключно для кримінальних злочинців і радянські тюрми. Вони змінилися.

Почати хоча б із того, що змінилися політичні в’язні. За життя Сталіна репресивна система нагадувала велику рулетку: арештувати могли будь-кого, з будь-якої причини і у будь-який момент — це однаково стосувалося селян, робітників і партійних чиновників. Після Хрущова таємна поліція часом також арештовувала «ні за що», як одного разу сказала Анна Ахматова. Проте у більшості випадків брежнєвський КГБ арештовував людей за щось — якщо не за справжній злочин, то за літературну, релігійну чи політичну опозиційність до радянського режиму. Представники цього нового покоління політичних в’язнів, яких найчастіше називають «дисидентами» чи, іноді, «в’язнями сумління», знали, за що їх арештовують, усвідомлювали себе політичними в’язнями; поводилися з ними відповідно. Їх тримали окремо від кримінальних, давали іншу уніформу, встановлювали інший режим. Тавро дисидентів залишалося їм на все життя, що вело до дискримінації при працевлаштуванні і служило джерелом недовіри.

Політичних в’язнів також стало набагато менше, ніж у сталінські часи. В середині 1970-х років, за оцінками міжнародної правозахисної організації «Міжнародна амністія», в Радянському Союзі з мільйона в’язнів політичні вироки відбували не більше як 10 тисяч осіб; переважна частина з них утримувалася у двох «політичних» табірних комплексах — у Мордовії (на південь від Москви) та у Пермській області на Західному Уралі[1889]. Ймовірно, на рік здійснювалося не більше кількох тисяч очевидно політичних арештів. Для будь-якої іншої країни ця кількість є дуже великою, та вона, поза сумнівом, дуже мала за мірками сталінського Радянського Союзу.

У спогадах відзначається, що в’язні цієї нової категорії почали з’являтися в таборах ще 1957 року, відразу після угорської революції жовтня 1956-го, яка також стала причиною арештів радянських громадян (зокрема, військових), які співчували угорському повстанню[1890]. Приблизно в цей самий час почали в тюрмах з’являтися і перші «відмовники» — євреї, яким було відмовлено у дозволі емігрувати до Ізраїлю. 1958 року польському єврею Біму Гіндлеру, який після війни опинився по радянський бік кордону, було відмовлено у репатріації до Польщі — на тій підставі, що він там матиме можливість виїхати до Ізраїлю[1891].

Наприкінці 1950-х років відбулися також і перші арешти радянських баптистів, які невдовзі стали найчисленнішою групою дисидентів за колючим дротом, та членів інших релігійних груп. 1960 року дисидент Авраам Шифрін зустрів навіть групу старообрядців, прихильників давніх обрядів православної церкви, — у штрафному ізоляторі політичного табору в Потьмі. Їхня громада пішла в дрімучі північноуральські ліси 1919 року і жила там у повній ізоляції, поки її не виявив через 50 років гелікоптер КГБ. Коли Шифрін їх бачив, старообрядці вже стали постійними мешканцями штрафного ізолятора, через те що категорично відмовлялися працювати на «радянського Антихриста»[1892].

Сам Шифрін теж належав до в’язнів нової категорії: синів і дочок «ворогів народу», яким наприкінці 1950-х років виявилося нелегко пристосовуватися до радянських порядків. У наступні роки серед дисидентів, і зокрема представників руху захисту людських прав, виявлялося вражаюче багато дітей або родичів репресованих у сталінські часи. Серед найвідоміших прикладів — брати-близнюки Медведєви, Жорес і Рой. Історик Рой Медведєв став одним із найзнаменитіших підпільних публіцистів Радянського Союзу; Жорес став дисидентом-науковцем, якого зрештою посадили до психіатричної лікарні. Вони були синами «ворога народу», якого арештували, коли вони були маленькими дітьми[1893].

Були й інші. 1967 року 43 дітей комуністів, репресованих у сталінські часи, надіслали відкритого листа до Центрального комітету, попереджаючи про загрозу неосталінізму. Цей лист, один із перших серед численних адресованих владі листів протесту, підписали кілька підпільних видавців і лідерів дисидентського руху, чимало з яких невдовзі самі опинилися в тюрмах: Петро Якір, син командарма Якіра, Антон Антонов-Овсєєнко, син більшовика-революціонера, Лариса Богораз, батька якої за троцькістську діяльність було арештовано 1936 року. Здається, родинного табірного досвіду могло бути достатньо для радикалізації настроїв молодших членів сім’ї[1894].

Змінилися не тільки в’язні, а й деякі аспекти системи судочинства. 1960 року, який зазвичай згадують як пік «відлиги», набув чинності новий кримінальний кодекс. Поза сумнівом, він був ліберальнішим за попередній. Ним чітко заборонялися нічні допити, він обмежував повноваження КГБ (яке проводило слідства у справах підозрюваних у політичних злочинах) і МВД (яке керувало тюрмами). Ним надавалися більші повноваження прокуратурі, і, головне, у ньому вже не було сумнозвісної 58-ї статті[1895].

Деякі з цих змін справедливо критикувалися як чисте маскування — зміна у назвах замість змін у дійсності. «Ви помиляєтеся, — писав другові у таємно переданому з тюрми листі письменник Юлій Даніель. — Ви помиляєтеся, коли вважаєте, що я сиджу в тюрмі. Мене "утримували у слідчому ізоляторі", звідки мене не кинули в карцер, а "помістили у штрафний ізолятор". І робилося це не тюремниками, а "співробітниками", і цей лист надіслано не з концентраційного табору, а з "установи"»[1896].

Даніель мав рацію також і в іншому: якщо влада хотіла когось арештувати за підозрою в інакодумстві, вона, як і раніше, мала змогу це зробити. Замість