Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

Дженіс зітхнула, показуючи Страйкові пам’ятну передовицю:

— Принцеса Діана. Я так її любила...

— Дозволите? — спитав Страйк, потягнувшись по вирізки.

— На здоров’я,— відповіла Дженіс, над окулярами подивившись на аркуші в руках у Страйка.— Ото дуже цікава стаття про діабет. Відколи я звільнилася, у медицині багато нового. У хрещеника перший тип... я стараюся бути в курсі всіх змін і прогресу... а ото в другій руці у вас стаття про малого, шо вмер від перитоніту, так?

— Так,— відповів Страйк, глянувши на бурий від старості аркуш.

— Ага,— гірко сказала Дженіс, перебираючи вирізки,— я тому і стала медсестрою. Мені воно після тої статті спало на думку. Жив по сусідству від нас, як я сама була мала. Я вирізала статтю, шоб мати хоч якесь його фото... всі очі виплакала. Викликали лікаря,— з холодом у голосі додала Дженіс,— а він не приїхав. До дитини з середнього класу приїхав би, то всі розуміли, а малий Джонні Маркс із Бетал-Ґріну хай конає, кому він треба... лікаря потім критикували, але не покарали... От знаєте, не терплю я, коли до людей по-різному через те, де вони народилися.

Не помічаючи іронії, вона перебрала ще кілька статей про королівську родину і здивовано пробурмотіла:

— А де ж доктор Бреннер?

Тримаючи кілька вирізок у руках, вона так само навколішках підповзла до висунутої шухляди й покопалася там знову.

— І тут нема,— промовила Дженіс, повернувшись за журнальний столик.— Чудасія.

— Ви не думаєте, що вирізку міг забрати Оукден? — спитав Страйк.

Дженіс звела очі.

— От стерво нахабне,— повагом промовила вона.— Хоч би спитав.

Вона склала вирізки назад у папку й повернула її до шухляди, а тоді підвелася, тримаючись за коминкову полицю. Коліна Дженіс знову хруснули. Сівши на диван і з полегшенням зітхнувши, вона сказала:

— У того малого вічно все до рук липнуло.

— Чому ви так кажете?

— У клініці, бувало, гроші зникали.

— Правда? — спитав Страйк.

— Правда. Воно закінчилося, коли Марго вже пропала. Зникали невеликі суми, і почали думати на Вілму, прибиральницю,— всі, крім мене. Я завжди підозрювала Карла! Він заходив після школи й на канікулах. Я сказала докторові Ґупті, але він, мабуть, не схотів засмучувати Дороті, та й не знаю, видно, простіше було вигнати Вілму. З Вілмою таки були проблеми... пиячила,— провадила Дженіс,— і прибирала абияк. Вона не змогла довести, шо нічого не крала, і на наступних загальних зборах звільнилася. Сама бачила, до чого воно править.

— І тоді крадіжки припинилися?

— Так,— відповіла Дженіс,— але шо з того? Карл, мабуть, вирішив, шо краще не дражнити долю, як його вже мало не піймали.

Страйк, схильний погодитися з цією думкою, сказав:

— І ще буквально кілька питань. Перше — про жінку на ім’я Джоанна Гаммонд.

— Наче не знаю, хто то... а маю знати?

— У Стівена Датвейта була...

— ...подружка, яка вкоротила собі віку,— сказала Дженіс.— Так-так.

— Ви не пам’ятаєте, чи була вона приписана до клініки Святого Івана?

— Нє, не була. Я пригадую, шо вони десь у Гокстоні жили.

— Тобто Марго не працювала з патологоанатомом і взагалі не була пов’язана з її смертю як лікар?

— Ні, вона була точно як я: ми й не знали, шо була така жінка, поки вона не вмерла, а Стів не звернувся по допомогу. А я, здається, знаю, до чого ви правите,— сказала Дженіс.— Талбот вирішив, шо Стівен був Ессекським Різником, га? Вічно питав і питав про Стіва на кожнісінькому допиті. Але я чесно скажу, Стів Датвейт був лагідна душа. Я росла в оточенні справді буйних чоловіків, батечко в мене був з таких. Я цю породу знаю — і Стів точно був не з цих.

Пам’ятаючи, як зачаровувала деяких жінок позірна вразливість Денніса Кріда, Страйк тільки кивнув.

— Талбот питав, чи я колись була в тої Джоанни як медсестра. Я йому пояснила, шо вона не з наших пацієнтів, але йому до того було байдуже. Все питав, чи не здається мені, шо та смерть підозріла, і хоч ти шо йому кажи. Я йому раз у раз казала, шо не знаю тієї жінки. Звідки мені знати шось про її смерть. Так я від того втомилася! От чесно, ніби я йому якась віща циганка Роуз Лі. Я Талботові казала: ідіть почитайте, шо патологоанатом написав!

— А ви не знаєте, не було іншої смерті, яка непокоїла б Марго? — спитав Страйк.— Природна смерть чи нещасний випадок — але вона вирішила, що там не все чисто?

— А чого ви про таке питаєте? — поцікавилася Дженіс.

— Просто намагаюся розшифрувати нотатки Талбота. У нього були підстави думати, що чиясь смерть здавалася Марго підозрілою. Причому в зв’язку з цією смертю згадувалися ви.

Круглі сині очі Дженіс за скельцями окулярів вибалушилися.

— Згадуєтеся як свідок якихось подій чи самої смерті,— уточнив Страйк.— Про жодні обвинувачення не йдеться.

— Та я вже сподіваюся, шо не йдеться! — сказала Дженіс.— Ні, нічого я не бачила й не знаю. Я б ше тоді сказала, якби знала... очевидно ж?

Виникла коротка пауза, яку Страйк вирішив не переривати, тож Дженіс заговорила сама:

— Слухайте, я не можу говорити за Марго, коли минуло сорок років. Нема її більше. Це несправедливість і до неї, і до мене. Я не хочу сіяти підозри, коли минуло сті’ки років.

— Я просто намагаюся виключити зайві напрями розслідування,— пояснив Страйк.

Виникла довша пауза. Очі Дженіс помандрували від таці з чаєм до фотографії покійного чоловіка з