Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

— Ви можете залишитися тут, як домовлялися, — сказала пані Галина. — Мені підходить, якщо ви залишите оплату наперед.

Ми швидко узгодили всі деталі і передали їй гроші. Пані Галина вручила нам ключі та побажала гарного відпочинку. Вона пояснила, де знаходяться всі необхідні речі, і залишила нас, пообіцявши повернутися через тиждень. Так як грошей в нас було мало, ми змогли орендувати будинок лише на тиждень. Коли, нарешті, ми залишилися одні. Залишивши речі, ми сіли на диван, відчували, як напруга останніх днів починала відпускати. Лише тепер ми могли дозволити собі трохи розслабитися і відпочити.

Полежавши трохи, ми разом вирішили приготувати щось поїсти на обід та на вечір. Мія була головною, а я ж просто допомагав їй з готуванням. Спочатку я почистив та накришив картоплю, а потім допоміг коханій з салатом і супом. Мені подобалося готувати поряд з нею, виконувати її доручення. Адже це була наша мить щастя, де ми разом веселилися, раділи, а потім зробили собі невеличкий романтичний вечір, наповнили наші келихи, та пили за наше кохання, яке було міцним та незламним. Та чи довго воно таким буде, поки не відомо, але мені б хотілося, щоб це тривало завжди.

На ранок ми пішли гуляти містом, щоб трохи краще пізнати наш тимчасовий прихисток. Місто було спокійним і привітним, з вузькими вуличками, маленькими крамницями і затишними кав’ярнями, парками, а на окраїні міста навіть був невеличкий водоспад, який ми встигли відвідати та насолодитися цією красою природи. Я з Мією дуже любили природу, особливо коли це щось зв’язане з водою. Річка або озеро, ліс давали нам сили, заспокоювали та надихали на нові звершення. Милуватися такою красою можна було годинами, та ми змогли бути не довго біля водоспаду, оскільки там і без нас була купа народу.

Нарешті, повернувшись до нашого тимчасового дому, ми відчули, що знайшли маленький острівець спокою в цьому буремному світі. Життя поволі налагоджувалося, і ми були готові зустріти новий день з надією і вірою в краще майбутнє. Дні минали швидко, і ми почувалися все впевненіше у нашому тимчасовому прихистку. Після кількох днів відпочинку й адаптації до нового міста, я відчув, що настав час зробити те, про що давно мріяв.

Ввечері коли сонце вже сідало за обрій, я з Мією вирішив прогулятися до найближчого парку. Парк був тихим і затишним, з мальовничим фонтаном і старими дубами, що розкинули свої гілки над стежками. Ми йшли поруч, трималися за руки, і насолоджувалися моментом.

Я заздалегідь приготувався до цього особливого моменту. У кишені моєї кофти лежала маленька синя коробочка. В той вечір я відчував, особливу близькість і гармонію між нами. Соломія виглядала такою щасливою, і я розумів, що це найкращий час. Ми зупинилися біля фонтану. Мія сіла там і м'яко торкалася своїми долоньками води. Коли вона повернулася до мене, я взяв її за обидві руки, сів напочіпки, і глибоко заглянув в її карі сповнені любові очі. 

— Соломіє, — почав я з хвилюванням у голосі, — ці дні, проведені разом з тобою, були найкращими в моєму житті. Я не уявляю своє майбутнє без тебе. Ти — моя підтримка, моє натхнення, моє все.

Кохана дивилася на мене з ніжністю, її очі світилися любов’ю і теплом. Я витягнув з кишені коробочку. Відкривши її, я показав їй витончений перстень, який давно встиг придбати, але все ніяк не знаходив потрібного моменту, щоб це зробити.

— Соломіє, — продовжив я, — чи погодишся ти стати моєю дружиною?

Її очі наповнилися сльозами радості. Вона прикрила обличчя руками, і з її губ зірвалося схвильоване «Так!». Я надів перстень на її палець, і ми обійнялися, відчувши, як наші серця б’ються в такт.

Момент був наповнений щастям і надією на майбутнє. Ми стояли біля фонтану, обіймали один одного, знавши, що разом зможемо подолати всі труднощі і побудувати наше спільне життя. Наш шлях до свободи і щастя був ще довгим, але тепер ми були впевнені, що зможемо пройти його разом, підтримуючи і люблячи один одного кожен день. А найголовніше, ми зробили це разом, тримавшись за руки, як у ту ніч, коли Соломія з’явилася на моєму порозі.