Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

Назар

Тієї ночі, коли Соломія з’явилася на моєму порозі, я зрозумів, що наше життя назавжди зміняться. Вона стояла, задихана, з очима, повними рішучості і страху. Її волосся було розтріпане, а обличчя — бліде, але в її погляді я бачив силу і відвагу.

— Назаре, нам потрібно тікати, — сказала вона, і я відчув, як її слова прорізали тишу ночі, мов ніж.

Не було часу на роздуми, на вагання. Ми знали, що якщо залишимося, нас чекала лише розлука. Я швидко зібрав декілька речей, найнеобхідніше: трохи їжі, воду, теплий одяг. Ми не могли взяти багато, тільки те, що могли нести на своїх плечах. У ті моменти все здавалось нереальним, наче ми були героями з якихось давніх легенд чи розповідей.

Ми вирушили одразу, не озираючись назад. Ніч була нашою союзницею, приховуючи нас від сторонніх очей. Ми йшли крізь темряву, тримаючись за руки, відчуваючи тепло один одного. Кожен крок був наповнений надією і страхом. Я чув, як Соломія шепотіла молитви, і це надавало мені сил. Ліс був густим і непривітним, але ми знали, що це наш єдиний шлях до свободи. Тінь від місяця ковзала між деревами, надававши їм примарного вигляду. Ми намагалися йти якомога тихіше, аби не привернути до себе уваги. В голові крутилися різні думки, але одна була найсильнішою — дістатися до безпечного місця. Попереду чекав довгий і небезпечний шлях, але разом ми могли здолати будь-які перешкоди. Час від часу ми зупинялися, прислухалися до шелесту листя, до звуків ночі, щоб подай не натрапити на якогось кабана чи вовка. Все здавалось таким непевним, але разом з тим, нас вела вперед непохитна віра у краще майбутнє.

Сховавшись під густими гілками дерев, ми намагалися зібрати сили для подальшого шляху. Кожен новий крок наближав нас до мрії, яку ми плекали в своїх закоханих серцях. Відчуття підтримки і близькості  давало мені сили йти далі. Її присутність була моїм орієнтиром у цьому хаотичному світі. Ми знали, що дорога буде важкою, але разом ми були здатні на все. Вірність один одному, надія на свободу — це було те, що нас тримало на плаву у вирі обставин.

Кілька годин блукань лісом, і нарешті ми вийшли на трасу. Асфальт був вологим очевидно тут нещодавно пройшовся дощ, але відчуття твердої землі додавало нам впевненості. Ми стояли на узбіччі, обійнявши одне одного, дивлячись у темряву в надії побачити фари якогось автомобіля. Не минуло й півгодини, як у далечині з’явилося світло. Машина рухалася швидко, і ми почали махати руками, щоб привернути увагу водія. Автомобіль зупинився неподалік, і з нього вийшов чоловік.

Водій був середнього віку, з густим чорним волоссям, що вже починало сивіти на скронях. В його очах була доброта, але й настороженість. Він був вдягнений у темну куртку, джинси і важкі черевики, які свідчили про його звичку до довгих поїздок.

— Що ви тут робите в такий час? — запитав він з явною тривогою в голосі.

Я коротко пояснив йому нашу ситуацію, і він, після короткої паузи, запросив нас сісти в машину. Салон автомобіля був теплим і затишним, що контрастувало з холодною ніччю зовні. Чоловік представився як Іван. Під час дороги він виявився доброзичливим і розуміючим співрозмовником. Іван розповідав про свої численні поїздки, про людей, яких зустрічав, і про життя на дорозі. Ми ж, у свою чергу, розповіли йому про нашу мандрівку, не вдававшись у подробиці, але достатньо, щоб він зрозумів, наскільки важливо для нас було дістатися до безпечного місця.

Іван довіз нас до іншого міста, яке було нашим першим пунктом призначення. Ми вдячно попрощалися з ним, залишивши в пам’яті образ цієї доброї людини, яка допомогла нам у скрутну годину. Його підтримка стала для нас справжнім порятунком і дала нові сили продовжувати наш шлях до свободи. Місто зустріло нас тишею ранкового світанку. Тепер ми були самі, і наше завдання було знайти тимчасове житло, я взяв з собою трохи грошей, а ще декілька тисяч з собою встигла прихопити і Соломія. Вулиці ще були порожні. Ми повільно гуляли, шукали оголошення про оренду будинку чи квартири. Наші тіла вимагали відпочинку, але ми знали, що спершу потрібно знайти безпечне місце. Незабаром ми побачили дошку оголошень на одній із центральних площ. Підійшовши ближче, почали уважно переглядати кожне оголошення.

Нашу увагу привернуло одне з них: «Здається будинок на короткий термін. Телефонуйте за номером...» Записавши номер ми продовжили гуляти і по дорозі зайшли до супермаркету, який тільки відкрився, ми були одними з перших покупців. Гулявши супермаркетом в якому серед відвідувачів були лише ми і кілька касирів та охоронець. Ми шукали, щось для вранішнього перекусу. Купивши трохи продуктів ми вийшли з супермаркету і я вирішив набрати номер з оголошення на годиннику вже було ближче до дев’ятої, тому не бачу підстав відкладати розмову. Натиснувши на кілька клавіш свого смартфону, я почув гудки.  На іншому кінці виклику відповів приємний жіночий голос. Я пояснив, що я з дівчиною шукав житло, і обговоривши всі деталі ми домовилися про зустріч. Через годину ми вже стояли перед невеликим будинком на околиці міста. На порозі нас зустріла літня жінка з доброзичливою усмішкою. Вона представилася як пані Галина. Її вигляд випромінював тепло і спокій, що відразу налаштовувало на позитивний лад.

— Вітаю, — сказала вона, відкривши двері. — Заходьте, я покажу вам будинок.

Ми пройшли всередину і побачили затишну вітальню з м’якими меблями і каміном. Будинок був невеликим, але охайним і чистим, що було для нас найголовніше.

— Це все, що нам потрібно, — сказав я, обмінявшись поглядом із Соломією.