Аріна Спел - Від долі не втечеш , Аріна Спел

З ранку треба було їхати в палац. Всі й так на вухах, де це я пропав. Офіційний прийом вимагав моєї присутності , та й справ накопичилось. Я закинув все, забув про роботу і обов’язки. Про родину. Про існування світу як такого. А ще, нащось, намагався пригальмувати і не тиснути. Моє самолюбство було вражене. Навіть не так, розтоптане. Іріс опиралася й здається раділа від того, що я гальмую . Зізнаюсь, десь там сподівався, що почне робити перші кроки сама. Звик до такого. Що обираю з запропонованих варіантів. От не бігав я за жінками, від слова ніколи. Якщо й траплявся хтось на шляху вартий уваги, але не зговірливий, кидав цю затію одразу. Та багато що я не робив. Не ревнував. Не кохав, врешті решт. І не боявся. Оце найпаскудніше. Цей липкий страх, що вона так і не прийме мене, знайде іншого, відмовить. 
Мені треба йти, покинути цей будинок. Стою на порозі і чекаю, може почуються дрібні і невагомі кроки, побачу її на останок. 
Дочекався. Гупає . Заспаний і скуйовджений Кліф спустився в низ. Звір гарчить потихеньку в середині. Ось цей екземпляр мав провести сам на сам з нею стільки часу. І проводив же, раніше. І ще є троє, так званих друзів. І мене вона звинувачує в гультяйстві? Я ж зроду ні з ким з жінок не товаришував. Чого не було, того не було. Примружую  очі, дивлюся уважно. Може б їх всіх разом, та в якусь далеку провінцію відправити, попрацювати на благо Батьківщини. Але з цієї навіженої станеться, поїхати їх провідати. І де ж їй жити , як не з ними разом. Хто чув винаймати номер в готелі. Нащо? Це ж само собою розуміється, неодруженій жінці жити під одним дахом з чоловіками. Друзі ж вони, мать його. Закипаю. Знову. 
-Ти десь подумки ховаєш мої останки?- Кліф дивився на мене, й таке враження, що зараз розсміється.

-Майже вгадав. 
-Та заспокойся вже. Я тобі не конкурент. Хоча. Судячи з того, що й досі спите окремо…. Може в тебе проблеми якісь? Кажи, не соромся. Я чув, особисто ніколи не користувався, але чув.- він підморгує мені. В око його штрикнути, чи що.- Є чудо ліки. Мертвого підіймуть. Замолодий ти для таких проблем, але як вже є.

-Це ти на мою потенцію натякаєш?- вишкірився на нього.- Показати?

-Ти збуджений зараз? Сподіваюсь не на мене? Бо хоч ти і гарний хлопчина, але це не в моєму смаку.

Думка про те, що приховати його рештки не так вже й важко, добряче так засіла в моїй голові. 

-Іди до біса. - гарчу  на нього. - І тримайся від неї подалі. Моя тобі порада. 
-І сам не гам, і другому не дам.- жартує і далі цей смертник.

-Я тебе гам. Побачу хоч натяк на щось…

-Ти мене не лякай.- враз стає серйозним.- Якби я бачив в ній хоч якусь відповідь на свої сподівання, кого кого, а тебе б я не боявся. 
-Я почув. Ми суперники?

-Нажаль ні. Я ж не осліп, на відміну від вас двох. 
Ну і? Як було їх залишити? Та я мусів. 
Палацова метушня трішки дає мені спокою. Паперова робота в яку пірнаю з головою. Підписую всі підсунуті мені папери навіть не читаючи. Бо якби й намагався зробити це, все рівно нічого б путнього не вийшло. 
Крістофер рже з мене, як кінь. А сам, щасливий зараза, аж щелепи зводить. Плескає мене по плечу:

-Та не хвилюйся ти так. Мабуть карма в нас така, жінки з норовом. Ось так ось доля жартує. Даючи те, до чого важко дістатися. Але яке ж воно солодке, коли отримаєш. М-м-м-м. Це ні з чим не порівняти. Здається, все що було до, взагалі з минулого життя. 

Ага. Доля-жартівниця. Весело ж, еге ж. Мені так дуже. Так дуже, що хочеться трощити все на своєму шляху. Братову либлячуся пику в першу чергу. 

Не розумію, чи той час рухається взагалі? Таке враження, що не день минув, а ціла вічність. Без неї. Виявляється, це важко. Чекати. Не бачити. Думати над тим, що зараз вона не одна, а те падло-друг біля неї. Кліф, гарне імʼя для моєї боксерської груші. 

Багато гостів приходить завчасно. Охочих помилуватися садом завжди чимало. Про дівчат взагалі мовчу. Ті вважають, котра перша , та й урве собі принца. Ще й шанси падають з кожним днем. Залишилося лише двоє вільних, я і Роберт, на їхню думку. А по факту тільки він. От і товчуться тут чи не з обіду. Роберт змушений бути ввічливим, мило посміхається, розважає їх. Йому не дуже що й загрожує, найменший з нас. Мамця дасть йому ще час. А у мене, мабуть, щось на лобі написано, бо панянки підійти не наважуються, а найсміливіші йдуть від мене з перекошеним лицем. Не складається в мене з любʼязністю. Ходжу , зиркаю, принюхуюсь. Ну де ж вона?

Офіційна частина відкрита. Нема. Повний зал людей. Вже от от розпочнеться бал. Нема. 
Як не намагався бути готовим до цієї миті, але коли бачу її , втрачаю дар мови. Прекрасна. Спокуслива. Аж занадто. 
Мисливський азарт моментально прокидається в мені. Підкрадаюся, заходжу з заду. А кого це вона так відчайдушно видивляється. 

-Мене там нема.- шепочу на вухо. 
А сам, як маніяк не можу надихатися її запахом. Такий спокій опановує, ось вона поряд. Стоїть, обернута спиною. Голі плечі такі спокусливі. Відкрита шия. Бажання торкнутися нестерпне. 
Знаю, мабуть варто було почати поводитися як нормальний чоловік, зробити якісь компліменти, запросити на танець. Але я вже давно не претендую на це слово - нормальний. Який я в біса нормальний? Звихнутий на всю голову. Та хіба можна мене судити, якщо один крок і я упруся в ці пружні бедра, обтягнуті тонким шовком? Хіба можна судити мій мозок? Він же страждає від нестачі кровʼяного тиску, все хлинуло в пах.

Іріс тікає. Гукає Кліфа й запрошує на танець. Той, мушу віддати йому належне, добре тримає відстань. Розуміє мою неосудність в даний момент. Ну почекай люба, хай тільки скінчиться мелодія.

Лілі підходить. Починає розмову. Вірніше монолог. Дорікає, що не гарно з мого боку це ігнорування, що треба поговорити, не тут, на одинці. Вона права. Це давно треба було зробити. Може зараз і не дуже слушний час, але …. Але мені хочеться вкусити таким чином Іріс. Сподіватися, що це засмутить її хоч трішки. Тому киваю і йду. Голови не обертаю, боячись побачити байдужий погляд. 
-Кіране, коханий. - коли ми залишаємося на одинці, починає Лілі.- Я так скучила. Ти зовсім забув за мене. 
-Лілі, будь-ласка, не кидай такі гучні слова, як коханий.- зупиняю її.- Ми ж лише добре проводили час, я попередив про це одразу. Розвага, не більше. 
-Вибач.- вдає, що ніяковіє.- Я мала на увазі, що ти дуже дорогий мені. Я так чекали. А ти не йдеш. 
-Так. Ти права. Я мав прийти і все пояснити. Я зустрів її . Свою пару. Свою жінку. 
-Я розумію. Й нічого проти не маю. Але нащо ж мене відкидати?