Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Слід зазначити, що «моральні вихиляси та словесні викрутаси» тодішнього Карамзіна в обороні Івана IV-го надзвичайно нагадують сучасні промови теперішніх Вишинських в ООН в обороні невільничих таборів праці в СРСР і т. п.
Так само сучасна Росія дійшла до того вершка розуміння шкідливосте історії для абсолютичного ладу, про яку згадує Кюстін. Тепер оголошуються неіснуючими не лише окремі небажані історичні праці, але й цілі історичні школи. Але не в наслідок читання твору Кюстіна, а в наслідок самої механіки московського державного абсолютизму, так глибоко розгаданого французьким подорожнім.
Кюстін наводить ще ряд уступів з Карамзіна, де окреслена. вдача та панування Івана IV та його діда Івана III; щодо цього — Кюстін висловлюється вже від себе так: «Це Іван III був справжнім фундатором сучасної російської імперії; це також він перебудував з каменю мури Кремля. Ще один жахливий гість, ще один привид придатний до появи в цьому палаці та спочивання на вістрях цих веж!!!
Змальований Карамзіним образ Івана III не закреслює слів цього великого князя: «Я дам вам у царі, кого захочу».
Пйотр І затвердив засаду Івана III, підпорядковуючи, як і цей князь, спадковість корони примхам царя. Цей самий реформатор ще більше наблизився до тирана тортурами, яким він віддав свого сина та, так званих, спільників цього сина. Ви прочитайте витяг з історії де Сеґюра, що доводить подібність сучасного великого реформатора до потвори, про що ми не знали давніше — перед появою твору Сеґюра. Справа торкається законів, проголошених Петром, зради його супроти свого нещасного сина та тортур духовних та інших осіб, що заохочували його сина до спротиву перед цивілізацією, привезеною із Заходу.
«Воєнний регламент», у двох частинах та в 91 розділах, оголошений року 1716: «Початок є вражаючий: або з щирої побожности, або через політику голови церкви, що хоче зберегти у цілій своїй силі такі могутні побуджений, Пйотр тут проголошує, що з усіх справжніх християн» — «військовий є той, чиє життя має бути найбільш чисте, пристойне та християнське; християнський вояк мусить бути завжди готовим стати перед Богом, без чого цілковито не було би безпеки потрібної для спілих жертв, яких його батьківщина вимагає від нього» — та він закінчує цим наведенням з Ксенофанта: «У боях ті, що найбільше бояться Бога, найменше бояться людей». Далі, він застерігається щодо найменших провин супроти Бога, дисципліни, законів, чести та навіть супроти громадянства, неначе він хотів створити зі своєї армії окрему націю серед нації, та взірець для неї.
Але саме найбільше тут розгортається жахлива запобігливість генія його диспотизму! — «Ціла держава, — каже він, — є в ньому, все повинно творитися для нього, самодержавного та деспотичного володаря, що має відповідати за свою поведінку лише перед Богом!» — от чому кожне зневажливе слово проти його особи, кожна непристойна оцінка його діяльности чи особи, мають бути покарані смертю.
«Ще року 1716, коли цар таким способом поставив себе поза та понад законами, неначе він лаштувався до жахливого державного перевороту, при якім 1718 року він мав себе заплямити кров’ю». (Histoire de Russie et de Pierre le Grand, par M. Le General comte de Segnr, 2 ed. XI chap. VI, pp. 484,490).
Далі: «У вересні 1716, Алексей (наступник трону) втікає, ставить себе під охорону Австрії та живе приховано в Неаполі.
Пйотр знаходить його схованку. Пише до нього. Його лист кінчається жахливими погрозами, якщо той не виконає надісланих до нього наказів.
Там переважають такі слова: «Ви мене боїтеся? Я вас запевняю та вам обіцяю в ім’я Бога та страшного суду, що якщо ви підкоритеся моїй волі та повернетеся сюди, то я вас не каратиму і навіть любитиму ще більше, як досі»..
«На цю урочисту обіцянку батька та володаря, Алєксєй повертається 3 лютого 1718 до Москви, а другого дня його обеззброїли, арештували, питали, ганебно виключили його та його нащадків, від права на престол...
«Це ще не все: його кидають до фортеці. Там, щодня, щоночі самодержавний батько, порушуючи заприсяжену обіцянку, всі почуття, всі закони природи і навіть ті, що він дав своїй імперії (див. його «Свод законів», розд. IV. арт. 1, 2,6, та 8), виступає проти занадто довірливого сина з політичною інквізицією, рівною в підступній жорстокості, релігійній інквізиції. Він мучить слабодухого сина всіма небесними і земними страхіттями; він змушує його доносити на друзів, на рідню, до матері включно; нарешті, відсуджувати себе самого на смертну кару.
«Цей довгий злочин триває шість місяців, але в дій сності — двічі стільки. Удвох перших, заслання та виселення багатьох вельмож, позбавлення сина трону, ув’язнення сестри Софії, батоження своєї першої дружини, катування зятя, але й цього ще мало.
Одного дня генерал Ґлєбоф, виявлений полюбовник покинутої цариці, був посаджений на кіл серед помосту; по кутах якого сторчали голови єпископа, боярина та двох четвертованих достойників, як подає Брюс. Цей жахливий поміст був ще оточений частоколом, на якому було понад п’ятдесят стятих голів духовних та інших осіб.
«Кара у стократ більш злочинна, ніж сама провина, бо яка причина може бути вибаченням для стількох жорстокостей? Але, здається, що поштовхнений нахилом протиприродних урядів до манії переслідувань, Петро намагався знайти змову в той час, коли існувала лише глуха звичаєва опозиція, що надіялася та чекала на його смерть, щоб вибухнути».
«Пйотр зимнокровно проходжав посеред цих мук. Кажуть навіть, під впливом жорстокої цікавосте він дійшов до помосту подивитися на вмирання Глєбова, на що той, зробивши йому знак підійти блище, плюнув йому в пику».
«Мешканці Москви дістали наказ під загрозою смертної кари, взаємно шпигувати себе та доносити на себе. Але головна жертва лишилася тремтяча, осамітнена стількома ударами довкола неї. Петро перевозить тоді свого сина з московської в’язниці до петербурзької».
«Там він піклується мученням душі свого сина, щоб витягти найменші спогади незадоволення, непокірносте чи бунту; він їх нотує щодня з жахливою докладністю; радіючи кожному признанню, додаючи всі ці зітхання одне до другого, всі ці сльози, виставляючи з цього шкарадний рахунок; намагаючись, нарешті, створити великий злочин з усіх цих жалів та переживань, яким він хоче надати вагу на терезах свого судівництва. (Чи не є Пйотр тут гидкіший, якщо це є можливе, від Івана IV?)».
Потім, коли шляхом інтерпретації він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда про Росію, Астольф де Кюстін», після закриття браузера.
