Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

та його трусливости. У пересправах з кримським ханом він принижує себе, даруючи татарам Казань та Астрахань, що він від них видер з такою славою. Він грається славою, як усім. Не зважаючи на кількакратні зради свого шефа, Московщина завжди невтомна в рабстві, ані на хвилину не залишає слухняносте, такої ж тяжкої і принижуючої; героїзм обійшовся б дешевше цій нації, жорстокій супроти себе самої».

VIII

КРЕМЛЬ І ЙОГО ЖИТЕЛІ-ТИРАНИ

НЕ ВВАЖАЮЧИ ПОТРІБНИМ ДОКЛАДНІШЕ ЗУПИНИТИСЯ НА ДАЛЬШИХ СТОРІНКАХ ЛИСТІВ ДЕ КЮСТІНА, ПРИСВЯЧЕНИХ ІВАНОВІ IV, УВАЖНІШЕ РОЗГЛЯНЕМО ДОДАТОК ДО ЛИСТА 26-ГО, ЯКИЙ СПОЧАТКУ БУВ ПРИСВЯЧЕНИЙ ХАРАКТЕРИСТИЦІ КРЕМЛІВСЬКОЇ АРХІТЕКТУРИ, ПРО ЯКУ КЮСТІН ПИШЕ ТАК:

«Я хочу вам ще раз сказати, що мистецтво не має назви для окреслення архітектури цієї пекельної твердині; стиль цих палаців, цих в’язниць, цих каплиць, що звуться соборами, не нагадує нічого знаного. Кремль не є ані в мавританськім стилі, ані в готичнім, ані в старовиннім, ані навіть у чистім візантійськім. Це, даруйте мені цей вираз, архітектура царична (czarigue).

Іван є ідеалом тирана, Кремль є ідеалом палацу тирана. Цар є мешканцем Кремля; Кремль це дім царя. Я не маю нахилу до нововитворених слів, але «царична архітектура» — таке окреслення потрібне для кожного мандрівника, бо жодне інше не в стані вам змалювати того, що воно викликає в думках кожного, хто знає, що таке цар.

В Москві є два міста; місто катів та місто жертв. Історія нам оповідає, як ці два міста могли народитися поруч себе та існувати — одно серед другого.

Кремль був відгаданий Лямартіном, що, не бачивши його, змалював його в своїм описі міста допотопних велетнів. Не зважаючи на поспіх праці, або може, дякуючи цьому поспіхові, що заступає імпровізацію, «Упадок Янгола» має місця першорядної краси, це поезія фресок... (Lamartine: «La Chute d’un Ange»),

Признаюся, що для того, щоб добре оцінити якості цього епічного твору, мені довелося прийти аж до підніжжя Кремля, читати криваві сторінки історії Росії. Карамзін, хоч він і боязкий історик, але повчальний, бо він має чесну основу, яка пробивається крізь його розважливі звички та яка змагається з його московським походженням та із забобонами його виховання. Бог покликав його помститися за людство, можливо всупереч йому та всупереч авторові. Без потурань — що я йому закидаю — йому не дозволили б писати, безсторонність викликає тут враження революції, а моя щирість буде визнана за зраду.

Я почну з вибачень, що ними Карамзін вважає потрібним звернутися до деспотизму після того, як він насмілився змалювати тиранію: суміш відваги та боязні, яку ви зустрічаєте в цьому уступі, надихне вас, як і мене, подивом всуміш із співчуттям до історика, так придавленого подіями щодо вислову своїх думок.

Том 9, ст. 556: «Щойно звільнена від ярма монголів, Московщина мусила побачити себе ще здобиччю тирана. Вона його перенесла та зберегла любов до самовлади, переконана, що сам Бог надсилає на людей чуму, землетруси та тиранів. Замість того, щоб розбити в руках Івана залізне берло, яким він її гнобив, вона підкорилася деспотові, без іншого рятунку поза молитвою та терпеливістю, щоб одержати за щасливіших часів Петра І та Катерину II (історія воліє не згадувати за живих). Неначе греки в Термопілях (порівняння яскраво московське й доказує зайвість історичних студій, коли з них витягаються вимушені висновки. Проте, слід зазначити, Карамзін має визначний розум, але він родився та мешкав у Росії — Кюстін), побожні та світлі мученики гинули на помості за батьківщину, віру та присягу, не допускаючи навіть думки про спротив (і ви насмілюєтесь визначити мучеництвом подібну підлеглість! — К). Немає підстав, щоб вибачити жорстокість Івана. Кілька чужеземних істориків твердили про змови, які він знищив; за одно згідним свідченням наших літописів та всіх урядових документів, ці змови існували лише в затьмареній голові царя. Коли б бояри, духівництво, міщани снували зраду, яку їм закидали, вони б ніколи не покликали тигра з його печери в Олександрівській слободі. Ні, він впивався кров’ю ягнят, а останній погляд, який його жертви кидали на світ, благав від сучасників та нащадків справедливости та співчутливого спогад).

Помимо всіх можливих моральних та метафізичних пояснень, вдача Івана, кривавого тирана у зрілому віці та на схилі життя, є загадкою для людського серця та ми ставили б під сумнів найбільш правдиві звіти про його життя, коли б літописи інших народів не давали рівно дивовижних взірців».

Карамзін веде далі свою оборону дуже похлібним для Івана IV порівнянням з Каліґулею, Нероном та Людовиком XI. Далі історик пише: «Ці звироднілі істоти, суперечні всім законам розуму, появляються в просторах, наче страшні метеори, щоб показати нам безодню зіпсуття, до якої може впасти людина, та змусити нас тремтіти!.. Життя тирана є нещастям для людського роду, але його історія завжди залишає корисні вказівки монархам та народам. Навіяти огиду до злого, чи це не є поширюванням любові до добра у серцях усіх? Слава добі, коли історик, озброєний смолоскипом правди, може під самодержавним урядом, вкрити деспотів вічною ганьбою, щоб у майбутньому нещастя не стрінуло інших! Якщо для мертвих це вже не має значення, то принаймні живі бояться загального прокляття та осуду історії. Ця остання, не спроможна направити злих, але вона іноді запобігає завжди можливим злочинам, бо пристрасті також виявляють свій шал у цивілізованих століттях. Занадто часто їх ґвалтовність примушує розум До мовчанки або до усправедливлення рабським голосом вибриків, що є їх наслідком», (ст. 558, 559, т. 9. Карамзін, «Історія Росії»),

Далі слідує похвала на славу потвори. Усі ці моральні вихиляси, усі ці словесні обережності, невидно перетворюються на криваву сатиру; подібна боязнь рівнозначна відвазі, це об’явлення; об’явлення тим більше вражаюче, бо мимовільне.

Одначе москалі, заохочені похвалою суверена, пишаються Карамзіним, якого вони подивляють з наказу в той час, як вони Повинні б викинути цю книгу з усіх своїх книгозбірень, переробити її Текст, проголосити перший підробкою, чи скорше заперечувати його існування, підтвердити; що він ніколи не вийшов, та що публікація розпочалася з другого видання, яке тим самим стане першим.

Чи не така ж їхня звичка виступати проти кожної їм нелюбої правди?

В Санкт-Петербурзі дусять небезпечних осіб та замовчують небажані явища; з цим роблять, як заманеться. Якщо москалі ие вхопляться за цей спосіб оборони проти ударів, що їх завдає деспотизмові книга Карамзіна, то помста історії буде майже запевнена, бо правда є частинно виявлена.

Європа навпаки повинна шанувати Карамзіна, який би чужинець