Карін Альвтеґен - Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен

— Грамр, — сказав велетень і показав на себе. Голос пролунав, ніби десь зламався старий дуб.

— Лінус.

Грамр кивнув і заходився щось перемішувати у великому чорному казані, підвішеному над вогнем. Потім насипав з казана в миску, простягнув Лінусові й жестом запросив їсти. Лінус сів на підлогу. Миска була велика, мов тазик.

Грамр відійшов і сів біля письмового стола. Стінка позад нього повністю заплетена в’юнкими дикими рослинами. Грамр велетенською рукою легенько потягнув одне стебло, потім Лінус почув, як клацнули ножиці.

Хлопчик глянув у свою велику миску. Вариво було схоже на якийсь овочевий суп. Подумалося: а що, як страву отруєно? Досі майже все в Позасвітті так чи інакше виявлялося небезпечним. Але, поглянувши на велике тіло Грамра, Лінус відкинув цю думку. Якби Грамр хотів йому щось заподіяти, отрута йому не знадобилася б. Та й символ на одязі додавав Лінусу впевненості, що він тут з другом, а не ворогом.

Суп мав пряний смак. Хлопчик швидко спорожнив миску й не відмовився від добавки. Якщо чесно, він навіть не пам’ятав, коли востаннє їв.

Поки Лінус доїдав другу порцію супу, Грамр нарешті відклав ножиці. Він встав з-за стола з майстерно сплетеним із зелених гілочок вінком. Велетень підійшов до Лінуса й обережно поклав вінок йому на голову.

— Дякую, — промовив хлопчик між двома ковтками супу і завмер. Слово прозвучало не так, як він звик.

— У чому річ? — запитав він, дивлячись у різнобарвні очі Грамра.

І знову почулися незнайомі слова, але Лінус якимось чином знав, що вони означають.

— Вінок-тлумач допомагає говорити й розуміти те, що кажуть інші в нашому місті, — мовив Грамр своїм тріскучим голосом. — Якщо хтось у нас говорить людською мовою, це привертає увагу.

Грамр говорив так само, як червонопера дівчина й рогатий чоловік на судні, але зараз Лінус легко все розумів, ніби це була його рідна мова.

— Це просто фантастика! — вигукнув він. — А як цей вінок працює?

Грамр беззубо усміхнувся.

— Це дуже давнє мистецтво мого народу…

— Дякую, — Лінус досі був вражений тим, як легко він вимовляв слова чужої мови. — Але я не знаю, як можу за це заплатити. Я не маю грошей.

— Гроші, — гучно зітхнув Грамр. — Це так по-людськи…

— Але ж і у вас теж розплачуються грошима. Я кілька разів бачив золоті монети.

Не кажучи вже про купи монет, які Лінус бачив у Щурових скарбах. Вони точно були не з людського світу.

— Це правда, — визнав Грамр. — Гроші ввели невдовзі після відкриття Воріт. Здогадуєшся, чия це була ідея?

— Вільгельмова?

Грамр кивнув.

— І вона швидко прижилася. Різко все набуло своєї ціни, — зітхнув велетень. — Мій світ змінюється, юначе. І боюся, що не на краще.

Лінус не знав, що на це відповісти, тож вирішив змінити тему. Прийшов час поговорити про те, заради чого він сюди прийшов.

— Грамре, а ти часом не знаєш Ліонори?

Грамр усміхнувся і поклав долоню на символ руки з вогнем.

— Ця емблема означає, що я належу до тієї самої групи, що й вона. Ми намагаємося захистити наш світ і зберегти мир.

— Отже, — почав Лінус обережно, — ти не вважаєш мене небезпечним? Хоч я й людина.

Грамр поглянув на нього своїми різними очима, і хлопчику здалося, ніби гігант дивиться просто у його єство, читає його, мов книжку, усі його думки й спогади.

— Я вважаю, що ти можеш бути небезпечним, дуже небезпечним. Але ця твоя частина ще не пробудилася. Та ось що я скажу, послухай уважно: ми маємо бути дуже пильними, щоб не проґавити тієї миті, коли вона прокинеться. Передусім ти сам мусиш пильнувати.

Лінус не зовсім розумів, про що йдеться, але ці слова йому не сподобалися. Він почувався майже ображеним.

— Але ні, — повів далі Грамр, — зараз ти не становиш загрози для нас. Наші Вартові засліплені страхом і ненавистю до людей, але не всі тут такі. Кожна людина відповідає лише за свої вчинки, а не за всю людську расу.

Лінус зрозумів, що Грамр не хотів його образити, тож повернувся до своєї справи.

— Грамре, я думаю, що Ліонора в небезпеці.

Він коротко розповів, що сталося на рівнині за річкою.

— Після цього я її не бачив. Хочу її знайти, але Вартові полюють на мене. Не знаю, як вийти з Сантіони, не впіймавшись.

Грамр кивнув.

— Залишайся тут. Я її знайду. Тобі небезпечно виходити звідси. Тебе розшукує дещо більше, ніж ти думаєш.

Лінус похолов. Він охоче обійшовся б і без цієї інформації.

Грамр підійшов до дверей і взяв здоровий кийок, товстий, як стовбур дерева. Поклав його на плече й відчинив двері.

— Спробуй відпочити. Ти стомився, а скоро тобі знадобляться усі твої сили.

Велетень іще раз глипнув на Лінуса молочно-білим оком і зачинив за собою двері.

Лінус підкинув у камін кілька дровиняк. Якщо багаття згасне, стане темно, а йому цього дуже не хотілося. Він знайшов грубу ковдру й видерся на гігантське крісло. Там можна було простягтися на повен зріст — Лінус так і зробив.

Він відчув щось на руці. Щось його смикало. Розплющивши очі, він не міг згадати, де він. Навіть гірше — Лінус взагалі нічого не пам’ятав. Усі його спогади зникли. Знову щось смикнуло. Він глянув униз. Навколо його руки обв’язана мотузка. За другий кінець щось смикало. Щось, що його шукало. Мотузка — це слід. Лінус — здобич. Він роззирнувся, шукаючи, де сховатися, але навколо бачив тільки темряву й порожнечу. Переслідувач наближався. Лінус його не бачив, але відчував його присутність. Це він шукав Лінуса.

Хлопчик смикнув за мотузку, але вона міцно трималася. Було боляче, ніби намагаєшся відірвати частину тіла. Щось на тому кінці міцно-преміцно тримало і, здавалося, знало про кожен його рух. Лінус відчував, як воно наближається. А тепер і почув. Гучне шкрябання…

Від переляку Лінус прокинувся. Вогонь майже згас, залишився тільки жар. Хлопчик зліз із крісла й пішов підкинути дров. Коли полум’я знову піднялося, стало значно світліше й страх відступив. Лінус набрав собі ще миску супу і… Почув шкрябання, як уві сні.

Шкрябали в двері.

Черпак випав з його руки, стукнувся об підлогу, й луна від удару рознеслася кімнатою.

Лінус різко повернувся і прислухався. Обережно на кілька кроків підступив до дверей. Опустив руку в кишеню і взявся за зміїний зуб. Ось знову шкрябає! Щось важке дряпало двері знадвору.

— Це ти, Грамре? — тихенько спитав Лінус.

Шкрябання на мить затихло, а потім почалося знову — ще сильніше й енергійніше. Тепер ніби шкрябала вже не одна кінцівка, а дві, три, чотири, п’ять, шість…

Рука запекла. Саме там, де уві сні він бачив мотузку. Лінус глянув на те місце — і побачив подряпину. Це ж Іслерді його подряпав!

І зненацька він зрозумів, ніби його чимось вдарили: там, за дверима, — Іслерді! Але як павук його вистежив? Цього Лінус не міг уторопати. Зрозуміло було тільки те, що надворі був Іслерді, і він знав, що Лінус тут.

Хлопчик підійшов до великих дверей. Помацав руками темно-коричневі завіси й колодки. Усе здавалося міцним. Іншого входу в приміщення немає.

Відійшов до каміна.