Іван Карпенко-Карий - Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий

мабуть, не доживу до того часу!.. А скілько б ви справді взяли за Капустяне? Я не купую, а тілько так цікавлюсь!

Золотницький. Приціняєшся, на всякий случай! Ха-ха-ха!.. Два мільйони! А? Не по зубах?

Пузир. Продавайте, то й побачите, чи по зубах, чи ні!

Золотницький. Не можна разом все ковтнуть, підожди трохи! От я строю сахарний завод, завод лопне — Капустяне твоє! Ха-ха-ха! Слухай, поки там що, приставай в компанію, три чо­ловіка уже єсть, давай чотириста тисяч — будеш четвертий, і по­ставим в Капустянім сахарний завод!

Пузир. Не моє рукомисло! Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду — не лізь прожогом в воду! Ставте самі, а мені дас­те сто тисяч авансу, то я вам на весь завод постачу буряка, як те­пер постачаю на Кульпинський завод!

Золотницький. А ти все-таки обдумай. Буряки буряками, а прибиль від заводу само собою. От поїдемо зараз у город, там тобі все викладуть, як на долоні, і ти побачиш, що діло корисне. Заводський промисел — велика річ!

Пузир. Я ще до цього не дійшов!

Золотницький. Пора вже. Поїдемо зараз в город, я тебе обзнакомлю з ділом, а ти, прислухавшись, обдумаєш.

Пузир. Це можна. До речі, мені треба орден получить.

Золотницький. Який?

Пузир. Станіслава другої степені на шию!

Золотницький. В такім разі шампанського став!

Пузир. А де я його вам візьму?

Золотницький. Так у городі поставиш, там найдем.

Пузир. Та, може, я ще й не поїду, бо діла у мене дома є й трохи таки нездужаю.

Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ста­вить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїс­ти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!

Пузир. Зараз будемо обідать. Тілько вибачайте — у мене фрікасе нема, а по-хазяйськи: солонина до хріну, борщ, заварюва­на каша до сала та пиріг, може, є з яблок.

Золотницький. Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається, земський гласний?

Пузир. Торік вибрали. Тілько я ще ні разу не був. (Сміється.)

Золотницький. Нічим хвастать, це тобі не робе честі. От поїдемо, так будеш і на собранії — завтра почнуться; на черзі важ­не питання: продовольствіє голодного люду до урожаю.

Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п’ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п’ятнадцять копійок на роботу.

Золотницький. Діло. От ти це саме скажеш на со­бранії, і тобі привезуть тисяч двадцять робочих.

Пузир. То вони мені й голову об’їдять!

Золотницький. Ото-то бо й є! Виходить, треба щось інче придумать, треба обсудить, душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні.

Пузир. Це не моє діло!

Золотницький. Як?

Пузир. Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам’ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люде!

Золотницький. Які пам’ятники? Не розумію. При чому тут пам’ятники?!

Пузир. Не розумієте? Так от поки ще до обіда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.)

Золотницький (читає). «В Полтаві дозволено по­ставить пам’ятник першому українському поетові Івану Петровичу Кот­ляревському. На цей пам’ятник гроші збирають формально в Полтавщині, але приватно можна жерт­вувать звідусіль. В числі жертвователів і досі вашого імені нема, але це, певно, від того, що ви не знаєте про таке благородне діло. Так от я і оповіщаю вас про це, щоб доста­вить вам приятність, разом з другими земляка­ми пожертво­вать на пам’ятник поета. Гроші висилаються пол­тавському голові. Готовий до послуги Храменко». (Про­читавши, дивиться на Пузиря і говоре.) Ну?

Пузир. І я кажу — ну?.. Чого їм треба?

Золотницький. Ти хто такий? Малоросіянин?

Пузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!

Золотницький. Так от і пожертвуй на пам’ятник народно­го поета.

Пузир. З якої речі? Я жертвую на приюти...

Золотницький. Ждучи награли?

Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надоб­ності!

Золотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як ди­кий, неосвічений мужик: «Котляревський мені без надобності!» Противно й слухать! Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з’явились; вони служать вищим ідеалам, во­ни піднімають народний культ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам’ятники!!!

Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?

Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублів!

Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!

Входе дівчина.

Дівчина. Пожалуйте обідать!

Золотницький. Прощай!

Пузир. А обідать?

Золотницький. Обідать у такого хазяїна важко, тут і ку­сок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих лю­дей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш і не ціниш — я со­ромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!

Пузир. Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хіба він вам брат чи сват?!

Золотницький. Ах ти нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі ці­лющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народа!!!

Пузир. Та це ви щось таке говорите, що я не розумію. Ми­лості просю обідать!

Золотницький. Ні, поки не даси мені слова, що поїдеш в земське собраніє і пошлеш гроші на пам’ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стіл!

Пузир. Та вже для вас і поїду, й пошлю! (Бере його під ру­ку.) Не робіть же мені безчестя! (Веде його.)

Золотницький. Ах ти... хазяїн, та й більш нічого!

Завіса