Іван Карпенко-Карий - Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дем’ян. Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.
Ява II
Ті ж і Феноген на ґанку.
Феноген. Що за ґвалт, чого вам, ідоли, треба?
Дем’ян (з гурту). Сам ти ідол!
Феноген. Ану, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?
Дем’ян (з гурту). Вчені. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм’якнеш.
Петро (до гурту). Та цитьте!.. Діло є до хазяїна. Викличте хазяїна.
Феноген. Що за бунт, чого вам треба?
Всі. Хазяїна!
Феноген. Та не кричіть так, бодай вам заціпило! Хазяїн в городі.
Петро. Ну то хазяйка, може, є?
Феноген. Хазяйка у вас на кухні є.
Петро. Нам пані хазяйку викличте.
Феноген. А бодай ви не діждали, щоб я для вас пані хазяйку тривожив, вони у нас хворі.
Дем’ян (з гурту). Бреше, старий пес!
Феноген. Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш!
Дем’ян (з гурту). Бодай же тобі так заклало, щоб ти й зозулі не почув!
Феноген. Виходь сюди! Виходь! Я тобі покажу, як такі слова говорить...
Петро. Які слова? То вам почулось, ви ж глухі, дядюшка.
Дем’ян (з гурту). Глухий, як «дай», а «на» він добре чує!
Феноген. Гайда на роботу!
Всі. Хазяйку давай!!
Ява III
Ті ж, Марія Іванівна і Соня.
Марія Іванівна. Що тут таке?
Феноген. Бунт! Гей, Харитон, махай за Ліхтаренком!
Петро. Цитьте всі! (Виходе вперед.) Ніякого бунту, пані хазяйко, ми не робимо, а тілько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас. Гляньте, яким хлібом нас годують, гляньте, який борщ нам дають!
Соня (взявши хліб). Боже мій! Мамо, невже це хліб? І такий хліб у нас люде їдять?
Марія Іванівна. Я не знаю, доню, перший раз бачу. Мені до цього нема діла!
Петро. Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це потембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліпляє пельку; а зачерствіє, тоді такий твердий, як цегла, — і собака не вкусе.
Дем’ян. Таким хлібом можна з пушки-маркели стрілять у неприятеля!
Соня. Мамо!
Марія Іванівна. Я не знаю...
Соня (до Феногена). І ви, Феноген, не знаєте, і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?
Феноген. Це не ваше діло, Софіє Терентіївно!
Соня. Як не моє діло? Як ви смієте так казать? У мене все тіло труситься від жаху, що у нас таким хлібом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлібом годувать робочих; зараз мені йдіть і веліть, щоб хліб був хороший. Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб він був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!
Всі. Спасибі вам, панночко!
Петро. Пошли вам, Боже, щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном — і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема.
Соня. Я все зроблю, щоб вас годували краще!
Всі. Спасибі!
Ідуть. З гурту: «Добра душа, а старий чорт язика прикусив». Вийшли.
Ява IV
Феноген, Марія Іванівна і Соня.
Соня (до Феногена). Зараз прикажіть, щоб на завтра і хліб був хороший... Мамо, що йому треба, щоб він був хороший?
Марія Іванівна. Треба сіять. Це несіяний, і зерно було нечисте.
Соня (до Феногена). Щоб чистили, щоб сіяли і в борщ щоб картоплю і буряки клали!
Феноген. Як тато приїде, то ви йому скажете, я не смію перемінять його приказу.
Соня. Неправда, неправда! Я не вірю, щоб тато приказував так людей годувати! Мамо! Скажіть ви своє слово!
Марія Іванівна. Я не знаю, дочко, я до економії не мішаюсь.
Соня. Мамо, голубко, треба мішатись, бо люде нас прокленуть! У нас стілько всякого хліба, як води в морі, і весь хліб люде заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб! Адже ж так, мамо?!
Марія Іванівна. Так, дочко, тілько я не знаю... А от і тато приїхав!
Феноген (про себе). От він тобі, щеня, покаже хліб! (Іде назустріч.)
Ява V
Пузир несе покупку. Феноген, поцілувавши його в руку, бере покупку. У Пузиря борода підстрижена і видно на шиї орден.
Марія Іванівна. Не говори, дочко, про хліб, може, тато з дороги гнівний, а ми виберем час і скажем йому.
Соня. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли і добрий хліб, і кращий борщ!
Пузир. Здорові були! Грієтесь на сонечку, ну й я посидю з вами.
Соня (цілує його в руку). Як вам їздилось, таточку?
Пузир. Нічого, добре.
Марія Іванівна. Що це ти зробив?
Пузир. А що?
Марія Іванівна. Бороду підрізав, чи що?
Соня. І справді... Для чого ви, таточку, підрізали бороду?
Пузир. Для чого підрізав? Ха-ха-ха! Хіба ви нічого не бачите?
Соня і Марія Іванівна. Ні, нічого!
Пузир. Ото сліпі! Так гляньте сюди. (Показує на шию.) Що це?
Марія Іванівна. Хрест!
Пузир. Хрест! Та який хрест?
Соня. Орден.
Пузир. Станіслава другої степені на шию!
Феноген (підходе). Дозвольте поцілувать!
Пузир. Цілуй!
Феноген цілує орден.
Получив награду за приют.
Марія Іванівна і Соня. Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цілують.)
Марія Іванівна. А все ж таки я не розумію: для чого ти бороду попортив?
Пузир. Ніколи ти не догадаєшся, все тобі треба в рот покласти. Орден на шию — розумієш?
Марія Іванівна. Розумію і бачу, що на шиї...
Пузир. Тепер і ти бачиш, і всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, і ніхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося підрізать трохи бороду. Розумієш?
Марія Іванівна. Тепер розумію: щоб видко було орден!
Пузир. Так. Ну, а як вам здається: личить мені орден?
Марія Іванівна. Боже, як гарно — зовсім другий чоловік!
Феноген. Так наче ісправник!
Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) Це тобі, доню, на плаття купив. Будучи оце в городі, зайшов по ділу в магазин до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий», після закриття браузера.
