Олександра Малінкова - Шибайголови, Олександра Малінкова

ГЛАВА 11

Слава.

Зупинив автівку, якою кермував біля узбіччя й розвернувся обличчям до Мії. 

- Міє! Доби ще не минуло, як ми повернулися в Україну, а тебе запрошують на якусь вечірку… - Почав я, розуміючи, що мої слова навряд чи зможуть вплинути на вперту родичку.

- Що такого! - Перебила вона мене. - Там будуть деякі бувші мої однокласники. Звичайно мені цікаво їх побачити через два роки, поглянути на власні очі, як вони змінилися…

- Саме так, Міє, змінилися! А ще там буде натовп людей яких ти навіть не знаєш!

- Припини, Славо! Ти не зможеш мене сховати від навколишнього світу! Перестань тремтіти за мене! Зі мною нічого не станеться! Все чого я хочу, лише гарно провести час і трішки розважитися! Я вже доросла дівчинка!

Заплющив очі й відвернувся від неї.

Звичайно…

Доросла…

І вона в чомусь таки права. Я занадто опікуюся нею. 

Чому так? Бо вона єдина настільки близька мені людина. В неї мамині очі та посмішка. Боже! Може я псих з манією переслідування? Та передчуття чогось поганого не полишає всю дорогу до України і зараз теж. 

Відірвав очі від керма й поглянув уперед, щоб відволіктися і не думати про те, що відбувається.

Ось незнайома автівка зупинилася попереду. Одночасно відкрилися дверцята біля водійського місця і пасажира поряд. Бачу двох: хлопця і дівчину. У дівчини довге трішки хвилясте волосся. Одягнена у джинси і сірий світшот. Обертається і дивиться в напрямку мого авто. Спочатку, блукаючи поглядом по різним автівкам. Потім знову обертається і дивиться в мій бік, всього мить, але мені здається, що світ завмер. Від цього погляду шкіра вмить стає гусячою, стискаю з силою кермо.

Чи впізнав я її? 

Ще питаєте!

Думав з часом реакція минеться. Спомини притупляться, розмови забудуться, поцілунки зітруться сотнями інших. Не вгадав! Пам’ятаю все, наче це було вчора… І солодкий смак губ і аромат ванілі…

Та от на рахунок того чи пізнала вона мене, то це навряд чи, бо  скло тоноване. Але ж дивилася… Це факт, наче відчула знову, як того вечора* (мова йде про випускний) мою присутність.

- То я йду чи так і будемо сидіти і мовчати? - Подала голос Мія. 

- Набери мене раніше аніж зрозумієш, що хочеш вже додому, я приїду за тобою. Перевір зарядку телефону.

- Сто! - Мія зайорзала на сидінні. - Тобі не здається, що ти аж занадто опікуєшся мною й намагаєшся обмежити  особистий простір! - Насупилася вона. Затягнувши стару пісню знову.

- То ти йдеш чи хочеш продовжити сперечатися зі мною? 

- Звичайно йду! - Впевнено вигукнула вона.

Вийшов з авто та відчинив дверцята перед сестрою. 

- Не роби нічого за що потім буде соромно! - Видав останню настанову. Замешкався біля авто проводжаючи Мію поглядом. 

Отже Ніка на цій самій вечірці. Їх зараз розділяють лише десятки метрів. А ще… А ще, вона не сама, а в нього є Джессі, яка чекає його там в далекій Америці. 

Вдарив ногою по шині машини й знову сів за кермо. 

Досить вже цієї хворобливої мари, яка заволікує туманом свідомість. 

 

Вероніка.

Втомилася від гомону вечірки. Привітання знову почалися по колу. 

Звичайно, я дуже люблю Женю. Ми з нею товаришуємо ще змалечку, але що поробиш, настрій чомусь на нулі. 

Починає  повільно  сутеніти.

- Я відійду, голова розболілася, - кажу на вухо Женьці й встаю з-за столу. 

Микита голосно з жестами розказує чергову “смішну” на його думку історію, привертаючи радше до себе увагу, через свою поведінку й сміх крізь сльози, аніж через те, що розповідь справді когось цікавить.

Йду стежкою, яка веде до води. 

А є ще одна стежка, на пагорб. Та там зараз занадто багато людей, а внизу спокійно, немає нікого.

Кутаюся в світшот, який накинутий на плечі. Сонце зайшло й стало по весняному прохолодно. 

Почулися крики. Знову звернула увагу на те, що зараз відбувається на пагорбі. Троє хлопців, яких може й бачила колись, і навіть може знаю хто саме, але напружувати зір, розглядати та пригадувати, не маю жодного бажання. А от дівчат впізнала одразу - Мія та Емма.

Вони голосно сперечаються. Один з хлопців хапає Мію за плечі. Ще мить і два інших підхоплюють дівчину за ноги й кидають у воду, і все це супроводжується сміхом Емми. 

Емма

Боже, чому я не здивована! 

- Бовдури! - Кричу їм. - З глузду з’їхали? Чи що?

- Що ти там тявкаєш, Ніко? Теж хочеш перевірити чи тепла водичка? - Викрикнула задоволено Емма, звичайно в товаристві трьох хлопців сміливість краще проявляється!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍