Ольга Островська - Спокуса для звіра, Ольга Островська

Розділ 12

Через пів року

 

− Я вагітна. І я йду від тебе, − голосно заявляю з порогу, змусивши Сігарда подавитися і закашлятися. − Відкрий мені портал на Землю.

Його брат Тільгард повернувся і тепер теж здивовано на мене витріщається. Я застала братів у малій трапезній за пізньою вечерею. Вони двоє повернулися з полювання вже після того, як усі домочадці вирушили спати, але жаліслива Лура, наша володарка кухні, як завжди в таких випадках, дочекалася своїх улюбленців, щоб нагодувати.

Я теж дочекалася. Але сьогодні не тільки для того, щоб зустріти Сіга та заснути в його обіймах.

− Ягідко, ти чого це? − підіймається мій ведмідь і обережно, немов до годинникової бомби, крадеться до мене. − Який портал, солодка? Тим паче тепер, коли у нас буде маленький.

− Щось я дивлюся, ти не дуже здивований, − примружуюсь зловісно.

− Е-е-е-е, так а чого мені дивуватися, Ксюш? Ти ж ще більше погарнішала, розцвіла. Особливо в деяких місцях, його погляд багатозначно зупиняється на моїх грудях. – І твій запах. Я тепер взагалі дурію. Майже одразу зрозумів, що ти чекаєш на малюка. І все чекав, коли скажеш.

− Отже, одразу зрозумів? − підтискаю я губи. – От добре тобі. І за запахом ти читаєш мене. І всі зміни бачиш. А мені доводиться думати та гадати, коли я чогось не розумію.

− Але ж ти завжди все можеш у мене спитати, − відчувши себе впевненіше, привабливо усміхається Сігард. Тягнеться до мене своїми загребущими ручищами, явно маючи намір обійняти.

Але я відступаю, застережливо виставивши долоню. Ото вже ні. Сьогодні я не дозволю цьому хитрому жуку збити мене з пантелику. Всю правду з нього витягну. Якщо він не скаже те, що мені потрібно почути, не знаю, що з ним зроблю.

От все у нас добре склалося. І я всім серцем прикипіла до цього хитродупого ведмедя. І він мене теж кохає, я певна. І жити з ним у головному будинку ведмежого клану Урсів мені сподобалося. Попри те, що друге крило займає молодший брат Сігарда. Тим паче що Тіль нещодавно проговорився, що його особистий будинок уже майже добудований, і він незабаром залишить нас насолоджуватися одне одним на самоті. І навіть зі свекрухою я нормально ужилася. Особливо завдяки тому, що вона зі своїм другим чоловіком живе в іншому клані, няньчить двох непосидючих ведмежат і в життя старшого сина взагалі не втручається.

Повертатися в рідний світ і покидати свого лагідного, обожнюваного ведмедика мені зовсім не хочеться. Та й не збираюся я цього робити, насправді. Мені тут добре. І в особистому плані, і в підприємницькому є вже деякі цілком оформлені плани й напрацювання.

Але в бочці меду є одна вкрай неприємна ложка дьогтю і з цим треба розібратися зараз, на березі.

Ось ця твердолоба впевненість Сігарда, що я все, що між нами відбувається, і так маю розуміти без слів і бачити, як бачить він сам, просто страшенно мене дратує. Особливо зараз, коли я дуже гормонально нестабільна. Ну, не ведмідь я. І неможливо навіть за кілька місяців дізнатися про всі їхні ведмежі, часто негласні моменти, які вони самі з молоком матері вбирають.

А сьогодні я випадково дещо дізналася про звичаї перевертнів від нашої кухарки, тієї самої Лури, зрозуміла, як мене насправді провели в перший же день нашого знайомства, і в мене виникло гостре бажання декого придушити. Після щиросердного зізнання, звісно.

Я ж весь цей час жила з ним, думала, що ми будуємо стосунки, притираємося... Освоювалася в чужому для мене світі. Чекала від Сігарда наступних кроків, бо закохалася по вуха. Вже почала переживати, що він ці кроки якогось біса не робить. Може, не хоче насправді. Може, передумав. Може, мені лише здалося, що любить... А виявилося... що вже не треба нічого чекати.

У-у-убила б!

Тож зараз застосовуватиму тортури. І буду переучувати. Радикально.

− Знаєш, є речі, які чоловік має говорити, бо сам хоче це сказати, а не тому, що в нього запитали. Інакше цінність цих слів втрачається, − повідомляю Сігарду, що знову насторожився. – А ще не дарма у нас на Землі кажуть, що жінка вухами любить. Це не те щоб стовідсоткове твердження, але нам справді важливо вухами чути, як до нас ставиться наш партнер. І коли він нічого не говорить, то може виникнути закономірна підозра, що нічого він і не відчуває. А якщо так, то й нема чого тут ловити. І треба зібрати свої почуття в коробочку та забиратися у рідний світ.

Тут я трохи прибріхую. Сама я більше на дії дивлюся. А в діях мій ласкавий ведмедик просто незрівнянний. Але чути ж теж хо-о-очеться! Хоча б іноді! Хоча б один разочок!

− Як це не відчуває? – одразу заковтує наживку Сігард. Насувається на мене обурено: − Ти що за такі дурниці кажеш? Я її кохаю до нестями, а вона он що придумала. Куди забиратися? В яку коробочку?

− Кохаєш? Правда? – награно здивовано округляю очі.

− Ну звичайно, кохаю. А ти що думала? − як щось належне видає ведмідь. І, не витримавши, стрімко згрібає мене у свої обійми. Заривається обличчям у волосся, шумно дихаючи. – І скільки тобі разів це треба повторити, щоб повірила?

А я краєм ока помічаю, що молодший Урс уже ледве стримується від сміху. Він на відміну від старшого брата мене, здається, вже розкусив. Ще хитріший жук. От «пощастить» якійсь дівчині.

− Одного разу буде достатньо. Щодня, – з моїх губ зривається іронічний смішок.

− Ну гаразд. Якщо тобі це так потрібно, говоритиму. Щодня, – обіцяє Сігард вагомо. − Але навіть не сподівайся, що відпущу.

Угу. Як же без тиранистих замашок? Треба ж бідоласі душевну рівновагу якось відновити.

− І на правах кого я з тобою тепер вагітна залишусь? Ти мене навіть заміж не кличеш, − зітхаю сумно, переходячи до наступного етапу перевиховання.

І ось тут він завмирає. Застигає буквально.

Ага. Попався. Як пояснюватимеш свій косяк? Після того, як обіцяв не дурити. І скільки б мовчав?

За спиною Сігарда хрюкає від здавленого сміху Тіль.

− Оце ти влетів, брате.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍