Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

Тобто, будь-якому проникливому послушнику було зрозуміло, що в підмітальників повинні бути якісь імена, за якими їх могли б розрізняти інші підмітальники, але принаймні на території храму їм не давали жодних імен, тільки інструкції. Ніхто не знав, де вони проводять ночі. Вони були простими підмітальниками. Таким був і Лу-Тзе.

Одного разу декілька старших послушників заради пустощів перекинули невеличкий вівтар, який Лу-Тзе тримав біля свого спального килимка.

Наступного ранку жоден підмітальник не вийшов на роботу. Усі вони залишилися в своїх халупах, замкнувши двері на засув. Розпитавши кого треба, абат, якому тоді вже знову виповнилося п’ятдесят, закликав до своєї кімнати трьох послушників. До стіни там були притулені три мітли. Він їм сказав отаке:

— Ви знаєте, що жахлива Битва п’яти міст не відбулася тому, що туди вчасно прибув посланець?

Вони це знали. Їх цього навчили ще на самому початку занять. Отож вони боязко вклонилися, адже це, врешті-решт, був сам абат.

— Тож вам тоді відомо, що коли кінь посланця загубив підкову, той помітив чоловіка, який брів поруч із дорогою з маленькою переносною кузнею і штовхав перед собою тачку з наковальнею?

І це вони знали.

— І вам відомо, що цим чоловіком був Лу-Тзе?

Їм це було відомо.

— Ви, безсумнівно, знаєте, що Джанда Трапп, Великий Майстер окідокі, торо-фу і чанґ-фу, поступився лише раз у житті й лише одному чоловікові?

Вони це знали.

— І вам відомо, що цим чоловіком був Лу-Тзе?

Їм це було відомо.

— Ви пам’ятаєте маленький вівтар, який ви перекинули вчора?

Вони пам’ятали.

— Ви знаєте, що в нього був власник?

Запала тиша. Тоді найкмітливіший із послушників нажахано поглянув на абата, ковтнув слину, схопив одну з трьох мітел і вийшов із кімнати.

Інші двоє були не такі тямущі, тож залишалися там і далі.

Тоді один із них сказав:

— Але ж це був вівтар звичайного підмітальника!

— Ви візьмете мітли й почнете підмітати, — звелів абат, — і підмітатимете отак щодня, аж доки знайдете Лу-Тзе й відважитесь йому сказати кожен: «Підмітальнику, це я перекинув і понищив ваш вівтар, і тепер я смиренно супроводжуватиму вас до самого додзьо Десятого Д’їма для того, щоб пізнати Правильний Шлях». Лише після цього, якщо ще будете здатні, ви зможете поновити тут навчання. Зрозуміли?[6]

Старші ченці часом нарікали, але хтось тоді обов’язково нагадував:

— Пам’ятайте, що Шлях Лу-Тзе — це не наш Шлях. Пам’ятайте, що він усе пізнав, будучи знехтуваним усіма підмітальником, тоді як учні отримували освіту. Пам’ятайте, що він був скрізь і зробив багато справ. Можливо, він дещо… дивакуватий, але пам’ятайте, як він зайшов до цитаделі, де було повно озброєних чоловіків і пасток, а все ж таки добився, щоб Паша Мунтабу безневинно задушився риб’ячою кісткою. Жоден монах не здатен краще за Лу-Тзе знаходити Час і Місце.

Дехто міг наївно запитати:

— А що то за Шлях, який наділяє його такою могуттю?

А їм відповідали:

— Це Шлях місіс Марієтти Космополитої, вулиця Квірмська 3, Анк-Морпорк, Оренда кімнат, Ціна поміркована. Ні, ми цього також не розуміємо. Якась, мабуть, субсцендентна нісенітниця.

Цок 

Лу-Тзе слухав старших ченців, зіпершись на мітлу. Він роками вдосконалював мистецтво слухання, адже збагнув, що коли слухати довго й уважно — люди можуть розповісти більше, ніж самі можуть знати.

— Сото — добрий польовий агент, — мовив він зрештою. — Дивакуватий, але добрий.

— Навіть Мандала продемонструвала падіння, — сказав Рінпо. — Хлопець не знав, що робиться в таких випадках. Сото сказав, що він зробив це несвідомо. Казав, що ніколи ще не був свідком такого наближення до абсолютного нуля, як сталося з цим хлопцем. За якусь годину він уже поклав його на візок, що прямував у гори. А тоді цілих три дні виконував ритуал «Закриття квітки» в Гільдії злодіїв, куди хлопця явно підкинули ще немовлям.

— Закриття було успішним?

— Ми санкціонували повні оберти двох Зволікаторів. Можливо, в декого й залишаться якісь невиразні спогади, але ж Гільдія велика, і там усі заклопотані справами.

— Ні братів, ні сестер. Жодної батьківської любові. Лише злодійське братство, — сумовито додав Лу-Тзе.

— До речі, він був чудовим злодієм.

— Не сумніваюся. Скільки йому років?

— На вигляд шістнадцять або сімнадцять.

— Запізно вже вчити.

Старші ченці перезирнулися.

— Ми не можемо нічого його навчити, — сказав Наставник послушників. — Він…

Лу-Тзе підняв худющу руку.

— Ану я вгадаю. Він знає все наперед?

— Так, ніби йому сказали щось таке, про що він просто на якусь мить забув, — сказав Рінпо. — І тоді він стає знуджений і сердитий. Він неуважний, на мою думку, і перебуває деінде.

Лу-Тзе почухав свою заплямлену борідку.

— Загадковий хлопчина, — мовив він замислено. — Природний талант.

— І в нас виникає питання хоцю каку хоцю каку каку, чому саме зараз? — прорік абат, жуючи лапу іграшкового яка.

— Але ж хіба не сказано: «На все свій Час і Місце?» — мовив Лу-Тзе. — Хай там як, шановні, але ви вже сотні років навчаєте учнів. А я простий підмітальник, — замислений про своє, він автоматично простягнув руку саме тоді, коли з незграбних пальчиків абата випав іграшковий як, і впіймав його на льоту.

— Лу-Тзе, — сказав Наставник послушників, — ми й вас не були здатні нічому навчити. Пригадуєте?

— Але тоді я знайшов свій Шлях, — мовив Лу-Тзе.

— А ви візьметесь його вчити? — спитав абат. — Хлопцю потрібно м-м-м-м брм-м-м знайти себе.

— Хіба не написано: «Я маю тільки одну пару рук»? — прорік Лу-Тзе.

Рінпо подивився на Наставника послушників.

— Не знаю, — сказав той. — Ніхто з нас ніколи не бачив тих повчань, які ви цитуєте.

Ще й далі замислено, немовби був думками деінде, Лу-Тзе прорік:

— Це могло бути тільки тут і тепер. Адже ж написано: «Ніколи не дощить, але ллється!»

Рінпо мав спантеличений вигляд, але тоді його осяяло.

— Глечик, — задоволено вигукнув він. — З глечика ніколи не дощить, але ллється!

Лу-Тзе сумовито похитав головою.

— А коли плескає одна рука, то чути «пл», — прорік він. — Дуже добре, ваша світлість. Я допоможу йому знайти Шлях. Це все, шановні?

Цок 

Коли Лу-Тзе повернувся до передпокою, Лобсанґ підвівся, але зробив це нерішуче, немовби соромлячись того, що таким чином засвідчує свою повагу.

— Гаразд, правила будуть такі, — сказав Лу-Тзе, проходячи повз нього. — Насамперед не називай мене «учителем», щоб я не прозвав тебе якоюсь клятою комахою. Не я маю тебе вишколювати, а ти сам. Адже написано: «Мене такі речі не турбують». Роби, що я тобі кажу, і ми чудово поладнаємо. Гаразд?

— Що? Ви хочете, щоб я був вашим підручним? — запитав Лобсанґ на бігу, намагаючись не відставати.

— Ні, мені підручний не потрібен, не в моєму віці, але тобі треба слідкувати, щоб ми удвох зробили все якнайкраще, добре?

— І ви навчите мене всьому? 

— Я й сам «усього» не знаю. Скажімо, я не дуже тямлю в судовій мінералогії. Але я навчу тебе тому, що знаю сам, і що тобі буде корисно знати.

—