Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

згадуєш у багатьох місцях свого твору про істинну віру, якій вона, як бачимо, є головною перешкодою. Я нещодавно наштовхнувся на цю книгу[47], полишивши читання філософів та поетів, і вивчав її із захопленням, подібним до того, яке відчуває мандрівник, що заради пізнання вийшов за межі вітчизни, і, вперше вступаючи в якесь славетне місто, зачарований принадністю нового краю, повсякчас зупиняється, щоб оглядати все, що трапляється на шляху.

А в г у с т и н

У тій книзі, хоч і в інших виразах, як личить вчителеві Вселенської істини, я значною мірою відтворюю вчення філософів, переважно Платона і Сократа. А щоб нічого не приховати від тебе, зізнаюся, що розпочати цю книгу спонукало мене зокрема одне слово твого улюбленого Цицерона. Бог підтримав моє починання, і дрібна насінина дала багатий врожай. Однак повернімось до предмета нашої розмови.

Ф р а н ч е с к о

Вельми охоче, достойний отче. Але спершу, прошу тебе, розкрий мені, яке то було слово, що, як кажеш, надихнуло тебе на такий світлий твір.

А в г у с т и н

Цицерон, оскільки він уже починав ненавидіти помилки свого часу, так говорить десь: «…вони нічого не вміли бачити душею і вдавались зору; але завдання могутнього духу — відділяти думку від чуттєвих вражень, а мислення — від звички»[48]. Так сказав він, а я ж, обравши ці слова за підвалину, побудував на них твір, що, за твоїм зізнанням, так тобі подобається.

Ф р а н ч е с к о

Я знаю цей уривок — він з «Тускуланських бесід». Я помітив, що у своїх творах, і тут, і в інших місцях, ти охоче посилаєшся на цей вислів Цицерона; і небезпідставно, бо він належить до таких, що поєднують істину з витонченістю і натхненням. А тепер, коли твоя ласка, повернімося, нарешті, до нашої розмови.

А в г у с т и н

Отже, ця пошесть перешкоджала тобі; і якщо ти не подбаєш, вона дуже скоро знищить тебе. Захаращена химерами, пригнічена численними і непримиренно суперечливими турботами, слабка душа нездатна розважити, яку з потреб вона має задовольнити першою, а яку геть відкинути, і всієї духовної сили і часу, відваженого скупою рукою, не вистачить душі на весь цей клопіт. Подібне лихо зазвичай трапляється з сівачем, який забагато насіння вкидає на тісному клаптику землі: паростки, притискаючи один одного, перешкоджають рунам. Так само в твоїй переповненій душі коріння не знаходить живильних соків, а стебла не плодоносять, і ти безпорадно метушишся, кидаєшся в непевності від одного до іншого, нічому не віддаєшся цілковито. Тому щоразу, коли дух, здатний за сприятливих умов відновити свою шляхетність, зосереджується на роздумах про смерть і все те, що веде до вічного життя, і за вродженим потягом заглиблюється в самого себе, він неспроможний утриматися там, бо надмір розмаїтих турбот виштовхує його. Ось так, через недоречну метушливість душі, ризикує обернутись на ніщо рятівний намір, і виникає той внутрішній розбрат, який ми вже чимало обговорювали: коли занепокоєна душа гнівається сама на себе, коли вона з огидою дивиться на власний бруд і не очищається від нього, коли бачить, якими манівцями ступає, але не залишає їх, страшиться загрози, але не намагається уникнути її.

Ф р а н ч е с к о

Горе мені! Ти глибоко занурив руку в мою рану. Там гніздиться мій біль, звідти погрожує мені смерть.

А в г у с т и н

Добра ознака! Ти вийшов із заціпеніння. Але, з огляду, що наша розмова доволі тривала без перерви, відкладімо решту на завтра, якщо не заперечуєш, а зараз перепочиньмо трохи в мовчанні.

Ф р а н ч е с к о

За нашої втоми помовчати в спокої — це найдоречніше.

На цьому скінчилась Бесіда перша.

Починається Бесіда друга

А в г у с т и н

Чи достатньо ми відпочили?

Ф р а н ч е с к о

Начебто доволі.

А в г у с т и н

Якими надіями тепер ти тішиш свою душу? Адже надії хворого — це запорука зцілення.

Ф р а н ч е с к о

На себе самого я надії не покладаю; вся моя надія на Бога.

А в г у с т и н

Резонно. Повертаюсь до нашої теми. Багато що тобі допікає, багато що тобі нашіптують, і ти сам, либонь, не знаєш, які численні вороги взяли тебе в облогу. Подібно до того, як вороже військо здаля видається дрібним і не вартим побоювань, але страх зростає з його наближенням — дедалі могутнішими виявляються численні його когорти, кремезнішими вояки, щойно починаєш розрізняти окремі постаті, і, нарешті, грізний блиск ворожої зброї змушує розкаятися, що легковажив небезпекою, — так, напевне, станеться з тобою: коли я зберу перед твоїми очима біди, що облягли і тіснять тебе з усіх боків, ти розкаєшся, що засмучувався і боявся менше, ніж варто було, і ти з подивом переконаєшся, побачивши, як тісно вони обступили душу твою — так, що тобі зась прорватися через ворожі лави. Ось коли ти побачиш, через який тлум суперечливих помислів мусив пробиватись той єдиний, на який намагаюсь я нині настановити тебе.

Ф р а н ч е с к о

Мене проймає жах. Я завжди усвідомлював, що на мене чигає велика небезпека, але по твоїх словах тільки розважив, наскільки недооцінював її, боячись набагато менше, ніж того варта була справжня загроза. Скажи, на що мені залишається сподіватись?

А в г у с т и н

Найгірше з усіх нещасть — розпач, бо хоч би які були для нього підстави, впадати у нього завжди передчасно. Тому я перш за все хотів би застерегти тебе від розпачу.

Ф р а н ч е с к о

Мені це відомо, але страх забив мені памороки.

А в г у с т и н

Тоді розкрий свої очі і душу, а я скажу словами твого найулюбленішого поета:

Глянь, які ринуть народи, які-то твердині замкнули

Брами, як гострять залізо на мене й моє покоління[49].

Зважай на пастки, що розставляє на тебе суєтний світ, на порожні сподівання, що тебе охоплюють, на турботи, що зводять тебе на манівці. Якщо ж починати здалеку, тобі відомо, як духи, найблагородніші з усіх творінь, скинуті були з неба; тож дбай всіляко, щоб не занапастити себе за їхнім прикладом. Як багато є помислів, що на згубних крилах гордині підносять твою душу, а та, свідома власного шляхетного походження, забуває за ним про свою нестійкість, вже добре відому з досвіду. І, занурюючись у марноту мирських успіхів, ти вже не здатен зосередитись на чомусь іншому, і вони вселяють у твою душу погорду і самовдоволення, які породжують зневагу до Творця. Натомість, хоч би якими значними були твої здобутки, вони мають вселяти в твою душу не гордість, а смирення, бо слід би тобі пам’ятати, що дякувати за них ти маєш аж ніяк не собі самому. Бо що привертає серця підданих —