Ієн Макьюен - Горіхова шкатулка

Ми біля кавоварки. Мати знайшла фільтри, засипає ложечкою зерна, заливає збоку воду. Поки все виходить.

— Помий якісь чашки, — гукає вона. — І вистав їх. Підготуй усе для машини. Джонові рукавички у флігелі, їх треба буде обтрусити. І там десь має бути пакет.

— Добре, добре, — Клод встав задовго до неї і тепер, коли вона бере на себе керування, звучить роздратованим. Я з великим зусиллям прислухаюся до їхніх слів.

— Моє ото і виписка з банку — на столі.

— Я в курсі.

— Не забудь про чек.

— Не забуду.

— Пожмакай його трошки.

— Уже.

— Твоїми рукавичками. Не його.

— Так!

— Ти був на Джад-стріт у капелюсі?

— Звісно.

— Поклади його десь, щоб йому було видно.

— Уже.

Але він стоїть біля раковини, споліскує зашкарублі чашки, як наказано. Вона глуха до його тону і додає:

— Нам треба тут трохи прибрати.

Він крехкає. Безнадійна ідея. Добра дружина Труді хоче привітати чоловіка чистою кухнею.

Але, звісно ж, ніщо з цього не спрацює. Елодія знає, що на мого батька тут чекають. Можливо, півдюжини друзів теж знають. Лондон із півночі до сходу вкаже на них через мертве тіло. Оце гарненький психоз на двох. Чи могла б моя мати, яка ніколи ніде не працювала, реалізуватися як убивця? Непростий фах, і не тільки у плануванні та виконанні, але й опісля, коли власне й почнеться кар’єра. Подумай, хочу я їй сказати, ще навіть до всякої етики, як це незручно: ув’язнення або провина, або і те, і інше, в позаробочий час і на вихідних теж, і щоночі до ранку, ціле життя. Ніякої платні, ніяких бонусів, ніякої пенсії, саме розкаяння. Вона робить помилку.

Але коханці в глухому куті, як бувають тільки коханці.

Клопоти на кухні утримують їх у якійсь рівновазі. Вони розчищають стіл від руїн учорашньої ночі, вимітають або відмітають набік недоїдки на долівці, потім запивають ковтком кави чергову порцію знеболювальних. Ось і весь мій сніданок. Вони погоджуються, що з раковиною зробити нічого не вийде. Мати буркоче інструкції та вказівки. Клод залишається неговірким. Щоразу він її обриває. Можливо, він починає передумувати.

— Веселенько, ок? Типу ми обміркували, що він вчора казав, і вирішили...

— Так.

Після кількох хвилин мовчання:

— Не починай пропонувати дуже рано. Треба буде...

— Не буду.

І знову:

— Дві порожні склянки, показати, що ми вже теж трохи випили. І пластиковий стаканчик з «Раю Смузі»...

— Уже. Позаду тебе.

На його останньому слові ми стенаємося від батькового голосу згори кухонних сходів. Звісно, він має свій ключ. Він у будинку.

Гукає донизу:

— Тільки розвантажу машину. І одразу приєднаюсь.

Його тон грубуватий і владний. Неземна любов зробила його практичним.

Клод шепоче:

— Що, якщо він її зачинить?

Я близько до материного серця і знаю його ритми й раптові зміни. І зараз! Воно прискорюється на звук чоловікового голосу, і є ще один звук, неспокій у камерах, ніби віддалений стук маракасів або гравію, що м’яко пересипається у бляшанці. Звідси, знизу, я сказав би, що це півмісяцевий клапан, чиї стулки, змикаючись, клацають надто сильно та злипаються. Або це можуть бути її зуби.

Але для всього світу мати видається спокійною. Вона залишається володаркою й повелителькою свого голосу, що зостається рівним і не принижується до шепоту.

— Він поет. Він ніколи не зачиняє машину. Коли я дам тобі сигнал, іди туди з усім.

Дев’ять

Любий Батьку!

Перш ніж ти помреш, я хотів би тобі щось сказати. У нас небагато часу. Набагато менше, ніж ти думаєш, тож вибач, що перейду одразу до діла. Мені треба добутися у твою пам’ять. Був один ранок у твоїй бібліотеці, неділя з незвичним літнім дощем, коли повітря вряди-годи було чисте від пилу. Вікна були розчинені, ми чули дріботіння дощу на листі. Ти і моя мати були майже як щасливе подружжя. Ти тоді читав один вірш, надто добрий, щоб бути одним із твоїх, я думаю, ти перший із цим погодишся. Короткий, насичений, гіркий аж до покори, складний для розуміння. Із тих, що б’ють по тобі, вражають тебе, перш ніж встигаєш зрозуміти, що саме було сказано. Він звертався до безтурботного, байдужого читача, втраченого коханого — живої людини, я думаю. У чотирнадцяти рядках він оповідав про безнадійну прив’язаність, нещасну одержимість, бажання, незадоволене й невизнане. Він викликав в уяві образ суперника, визначного талантом чи суспільним станом, або і тим, і тим, і вклонявся в самоприниженні. Зрештою час відомстить за поета, але ніхто не помітить і навіть не згадає, якщо тільки не прочитає раптом ці рядки.

Я думаю про людину, до якої звертався цей вірш, як про світ, із яким я зустрінуся. Я вже люблю його занадто сильно. Я не знаю, що він про мене думатиме, чи турбуватиметься про мене, чи хоча би помітить. Звідси він видається недобрим, зневажливим до життя, до життів. Новини огидні, неможливі— кошмар, від якого ми не можемо прокинутися. Разом із матір’ю я слухаю захоплено й похмуро. Дівчатка-підлітки в рабстві: спочатку над ними моляться, потім ґвалтують. Бочки, котрі використовують як бомби над містами, діти, котрих використовують як бомби на ринках. Ми чули історію з Австрії про зачинену вантажівку на узбіччі та сімдесятьох мігрантів, залишених у ній панікувати, задихатися і гнити. Тільки безстрашні сягатимуть уявою до тих останніх митей. Ось такі нові часи. Можливо, вони дуже старі. Але той вірш також змушує мене думати про тебе і твою вчорашню промову, і про те, як ти не хочеш або не можеш відповісти на мою любов. Звідси ти, і моя мати, і світ — видаєтеся одним цілим. Перебільшення, я знаю. Світ також повний див, ось чому я по-ідіотськи в нього закоханий. І я люблю вас і захоплююся вами обома. Що я, власне, хочу сказати: я боюся бути неприйнятим.

Тож прочитай мені його знову, цей вірш, зі своїм останнім зітханням, і я прочитаю його тобі у відповідь. Хай він буде останнім, що ти почуєш. Тоді ти знатимеш, що я маю на увазі. Або обери ліпший шлях, живи, а не помирай, прийми свого сина, візьми мене у свої руки, заяви своє право на мене. За це я дам тобі пораду. Не спускайся сходами. Вигукни безтурботне прощання, сідай у машину та їдь.