Ієн Макьюен - Горіхова шкатулка

Мій дядько встає від кухонного столу та шкандибає до стіни, щоб вимкнути світло і зробити помітним світанок. Якби він був моїм батьком, то, може, продекламував би ранкову пісню. Але зараз є тільки одна практична потреба: час іти спати. Яке щастя, що вони занадто п’яні для сексу. Труді встає, і ми хитаємося разом. Якби я на хвилину міг опинитися головою догори, то почувався б не так кепсько. Як сумую я за роздольними днями бовтання в просторому океані.

Вона зупиняється, стоячи однією ногою на першій сходинці, щоб прикинути шлях нагору, котрий лежить перед нею. Сходи різко здіймаються й губляться нагорі, так ніби ведуть до місяця. Я відчуваю, як заради мене вона хапається за бильце. Я хочу, щоб вона знала, що я так само її люблю, але якщо вона впаде назад, то я загину. Тепер ми здебільшого підіймаємося. Здебільшого, Клод уже попереду. Нас треба було б прикріпити до нього мотузкою. Хапай міцніше, мати! Це складно, й ніхто не каже ні слова. По багатьох хвилинах, багатьох зітханнях і стогонах ми добираємося до майданчика третього поверху, і решта, останні дванадцять футів, хоч і рівні, але також тяжкі.

Вона сідає на своєму боці ліжка, щоб зняти сандалю, валиться набік із нею в руці й засинає. Клод її розштовхує. Разом вони порпаються в шухлядках у ванній, з яких усе висипається, шукаючи по два грами парацетамолу на кожного — засіб для відвернення похмілля.

Клод зауважує:

— Завтра насичений день.

Він має на увазі сьогодні. Батько має бути о десятій, зараз майже шоста. Нарешті ми всі в ліжку. Мати жаліється, що світ, її світ, починає обертатися, щойно вона заплющує очі. Я думав, можливо, Клод буде більш стоїчним, із твердішого, як він міг би сказати, тіста. Але ні. За кілька хвилин він біжить із кімнати, щоб упасти навколішки й обійняти унітаз.

— Підніми сідалку, — кричить Труді.

Тиша, і згодом воно приходить — натрудженим крапанням. Але він гучний. Протяжний крик уривається, ніби футбольного фаната посеред кричалки вдарили ножем у спину.

О сьомій вони вже сплять. Але я не сплю. Мої думки обертаються разом із материним світом. Батькова відмова від мене, його можлива доля, моя відповідальність за неї, потім моя власна доля, моя нездатність попередити або щось учинити. І ті, що сплять зі мною в одному ліжку. Надто п’яні, щоб учинити замах? Або гірше — учинити його невдало, бути впійманими й потрапити до в’язниці. Звідси й привид тюрми, що переслідує мене останнім часом. Почати життя в камері, не зазнавши щастя, виборюючи нудьгу, ніби привілей. А якщо в них усе вийде — тоді це Катовіце. Я не бачу жодного плану, жодного вірогідного шляху до хоч якогось мислимого щастя. Я бажав би так і не народитися...

* * *

Я проспав. Мене будить крик і несамовите, аритмічне трусіння. Мати на смертельному атракціоні.

Але ні. Або не на тому. Це вона надто швидко спускається сходами, її легковажна рука ледве волочиться по поруччю. Ось так це могло б і закінчитися: незакріплений килимовий пруток або загнутий обтіпаний краєчок килима, падіння вниз головою вперед —і мій особистий присмерк губиться у вічній темряві. Нема за що триматися, окрім моєї надії. Крик був дядьків. Він вигукує знову.

— Я виходив випити. У нас є двадцять хвилин. Роби каву. Я зроблю решту.

Його невиразні плани з Шордічем було відкинуто через материну жагу до швидкості. Джон Кернкрос усе-таки не її дурень. Він викине її, і скоро. Вона має діяти сьогодні. Ніколи піклуватися про тонкощі. Вона гостинно прийняла коханку свого чоловіка — її покинули раніше, ніж вона могла покинути сама, як кажуть у пообідніх передачах із питаннями глядачів. (Підлітки телефонують із проблемами, що загнали б платонів і кантів у глухий кут.) Трудін гнів подібний до океану: безмежний і глибокий, він — її матеріал, її особистість. Я впізнаю це у зміненій крові, що переливається крізь мене, у гранульованому дискомфорті, де клітини роздратовані та стиснені, а тромбоцити — розтріскані та шкалубчасті. Моє серце ледве дає собі раду з материною розлюченою кров’ю.

Ми щасливо опиняємося на першому поверсі, серед жвавого ранкового гудіння мух, що облітають сміття в передпокої. Для них незав’язані поліетиленові пакети здіймаються, мов сяйні багатоквартирні хмарочоси із садками на дахах. Мухи ходять туди пастися та блювати, як їм зручно. Їхня загальна набрезкла лінь наштовхує на думку про суспільство розслабленого відпочинку, громадської користі, терпимості одне до одного. Ця дрімлива безхордова компанія перебуває в мирі зі світом, вона любить усе багатство життя з усім його гниттям. Тимчасом як ми становимо нижчу форму, сповнену страху та постійної незгоди. Ми панікуємо, ми рухаємося надто швидко.

Рука Труді поковзом хапається за підпірку на кінці билець, і ми прокручуємось у стрімкому повороті на 180 градусів. Десять кроків —і ми біля початку сходів до кухні. Жодне поруччя не супроводжує нас донизу. Я чув, що воно відвалилося від стіни у хмарі пилу й кінського волосу ще до мого часу, якщо це — мій час. Залишилися тільки дірки там і тут. Сходинки з голої сосни, зі слизькими й масткими налипнями, палімпсестом розлитого й забутого, розтоптаного м’яса й жиру і розтопленого масла, що зісковзувало з канапки, яку батько завжди брав до бібліотеки без тарілки. Мати знову йде на великій швидкості, і це може так і закінчитися — польотом сторчма донизу. Ця думка ледве встигла підсвітити мої страхи, коли я відчуваю, як вислизає назад нога, і крен уперед, і поштовх до лету, на який одразу відповідає панічне стискання м’язів у її попереку, і з-за плеча я чую болісний звук жил, що напинаються, випробовуючи свої кріплення на кості.

— Моя спина, — гарчить вона, — моя бісова спина.

Але це було варто її болю, бо вона взялася за поручень і останніми сходинками спускається обережно. Клод — він порається біля раковини — призупиняється, щоб видати співчутливий звук, потім повертається до своєї роботи. Час не стоїть, як він міг би сказати.

Вона біля нього.

— Моя голова, — шепоче вона.

— І моя. — Тоді він їй показує: — Я думаю, це його улюблений. Банани, ананас, яблуко, м’ята, зародки пшениці.

— «Тропічний світанок»?

— Ага. А ось цейво. Достатньо, щоб убити десять конів.

— Коней.

Він заливає обидві рідини до блендера та вмикає.

Коли грюкіт перестає, вона каже:

— Постав до холодильника. Я зроблю каву. Сховай