Чайна М'євілль - Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

його більш шановані колеги. Наприклад, він ще не переглянув «Двеомери, які живуть над хмарами, і що вони можуть розповісти».

Айзек почухав носа і потягнув через соломинку пиво, що похитувалось у бокалі в нього на грудях.

Він працював над замовленням Яґарека лише два дні, а місто для нього вже повністю змінилося. Невідомо, чи колись зможе його бачити таким, як раніше.

Він повернувся на бік, посунувши папери, що йому заважали. Вивільнив порцію маловідомих манускриптів і стос геліотипій, котрі він зняв із Чаю-Удвох. Айзек поклав знімки перед собою, придивився до деталей мускулатури вірмів, які Чай-Удвох продемонстрував на його прохання.

«Сподіваюся, чекати недовго», — подумав Айзек.

Він увесь день читав і робив нотатки, ввічливо бурмочучи щось у відповідь, коли Девід чи Лубламай вигукували йому вітання або запитання чи пропозиції пообідати. Він пожував трохи хліба, сиру й перців, які Лубламай поклеїв йому просто на стіл. День теплішав, маленькі бойлери на різних пристроях прогрівали повітря, і Айзек один за одним скидав шари одягу. Підлога біля столу була всипана сорочками й хустинами.

Айзек чекав на доставку книжок. На початку читання він зрозумів, що якщо говорити про замовлення, яке виконував, то в нього була величезна прогалина в наукових знаннях. З усіх таємних вчень біологію він знав найслабше. Він досить вільно почувався, читаючи про левітацію та протигеотропну тавматургію і його улюблену об’єднану теорію поля, але світлини Чай-Удвох показали йому, наскільки мало він розумів біомеханіку простого польоту.

«Що мені треба, то це парочка мертвих вірмів... ні, треба живих, на яких можна проводити досліди... — безтурботно подумав Айзек, розглядаючи геліотипії, зроблені минулого вечора. — Ні... один мертвий, щоб зробити розтин, і один живий, аби спостерігати за польотом...»

Раптом легковажна ідея здалася більш серйозною. Він сів за стіл і трохи подумав, перш ніж вирушити в темряву Борсукової Драговини.

Найбільш сумнозвісний паб між Смолою та Іржею зачаївся у тіні величезної церкви Пальґолака. Вона стояла за кілька вулиць від мосту Данечі, який з’єднував Борсукову Драговину з Кістяним Містом.

Більшість місцевих у Борсуковій Драговині, звісно ж, були пекарями, двірниками чи повіями або представниками інших професій, від яких навряд чи можна очікувати, що вони колись ворожили над пробіркою чи навіть заглядали в неї. Так само й мешканці Кістяного Міста переважно не були зацікавлені у масштабних чи систематичних порушеннях закону, як і більшість Нового Кробузона. І все-таки Борсукову Драговину завжди називатимуть Науковим кварталом, а Кістяне Місто — Злодійським районом. А на перетині цих двох сфер впливу — езотеричної і таємної та романтизовано-небезпечної — стояв паб «Місячні доньки».

Паб «Місячні доньки» був пошарпаним, але милим: на вивісці зображалося два маленькі супутники в образі яскравих молодих жінок, що оберталися навколо місяця, а фасад був пофарбований у пурпуровий колір. У пабі збиралася та частина міської богеми, що полюбляла пригоди: художники, злодії, бунтівні науковці, наркомани та викажчики, які працювали на варту, — всі юрбилися під пильним оком власниці пабу, Вогняної Кейт.

Прізвисько Кейт стосувалося як її рудого волосся, так і, на думку Айзека, згорілих заощаджень її завсідників. Вона була фізично могутньою, а ще вміла визначати, кому дати хабар, а кого вигнати, кому копняка, а кого задобрити безкоштовним пивом. Саме через це (а ще, як підозрював Айзек, завдяки кільком невеличким тавматургічним закляттям) «Місячним донькам» вдавалося вести успішний, ризиковий бізнес й уникати кількох конкуруючих рекетирів-«покровителів», що працювали в тому районі. Варта рідко прочісувала заклад Кейт, і то про людське око. У неї було смачне пиво. Вона не питала, про що спілкувалися на таємних зустрічах за кутовими столиками.

Того вечора Кейт привіталася з Айзеком помахом руки, він помахав у відповідь. Він роззирнувся, оглядаючи задимлену залу, однак не знайшов того, кого шукав. Тоді підійшов до шинквасу.

— Кейт! — вигукнув він, щоб перекричати шум пабу. — Від Лемюеля нічого не чути?

Вона похитала головою і подала йому «Злодійського елю», якого він ще й не встиг попросити. Айзек розрахувався і знову повернувся до зали.

Ситуація його засмутила. Паб «Місячні доньки» був практично офісом Лемюеля Голуба. Зазвичай його можна було там зустріти щовечора — він торгував наркотиками, беручи собі відсоток. Айзек здогадувався, що Лемюель саме займався якоюсь сумнівною справою. Він безцільно пройшовся між столами, шукаючи когось знайомого.

В одному кутку він побачив Ґедрексечета, бібліотекаря з церкви Пальґолака. Вдягнений у жовту мантію свого ордену, він блаженно до когось усміхався. Айзек зрадів і попрямував до нього.

Його повеселило, що руки набурмосеної юнки, яка саме сперечалася з Ґедом, були вкриті татуюванням із зчеплених між собою коліщат. Це свідчило про те, що вона належала до Ґвинтиків Ботбога — без сумніву, намагалась навернути невіруючого. Айзек підсунувся ближче, і тепер йому було чути суперечку.

— ...якби ти дивився на світ і на бога хоча би з часточкою тієї неухильності й аналізу, про які ти говориш, ти би зрозумів, що твій безглуздий чуттєморфізм абсолютно нераціональний!

Ґед усміхнувся до рябої дівчини і вже було відкрив рота, щоб відповісти. Айзек перебив його.

— Перепрошую, Ґеде, що втручаюсь. Просто хотів сказати тобі, юне Летюче Коліщатко, чи як ви там називаєтесь...

Ґвинтик спробувала заперечити, однак Айзек перервав її.

— Ні, замовкни. Я скажу дуже ясно.... Вали звідси. І забери свою неухильність із собою. Я хочу поговорити з Ґедом.

Ґед хихотів. Його опонентка зглитнула, намагаючись зберегти розлючену браваду, однак її лякали Айзекові габарити та його безжурна сварливість. Вона зібралась із силами, щоб показати хоч рештки гідності.

Уставши, вона було відкрила рот, аби кинути на прощання якусь очевидно підготовлену фразу, однак Айзек її випередив.

— Щось бовкнеш — виб’ю зуби, — привітно порадив він.

Ґвинтик закрила рот і забралася геть, роздратована.

Коли вона зникла з очей, Айзек з Ґедом розреготалися.

— Нащо ти їх терпиш, Ґеде? — проревів Айзек.

Ґед, сидячи, мов жаба, за низьким столиком, хитався туди-сюди на ногах і руках. Його чималий язик то ховався у величезний широкий рот, то знову вивалювався.

— Мені їх просто шкода, — захихотів він. — Вони такі... напружені.

Загалом уважалося, що Ґед — найбільш аномально приязний водяник у світі. У ньому не було й сліду ворожості й дратівливості, що так часто траплялися серед представників його сварливої раси.

— Коротше, — продовжив він, трохи заспокоївшись, — Ґвинтики мене і близько так не напружують, як деякі інші. Вони, звичайно ж, і наполовину не такі віруючі, як їм здається, але принаймні вони до цього ставляться