Клаудіо Лаґомарсіні - По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

Бабця першою озивалася до Ольги щоразу, коли та, штовхаючи попереду інвалідний візок, проходила по вулиці повз нашу хату. Як тільки звичні балачки про погоду вичерпувалися, бабця вміло переводила розмову на будиночок на морі, власником якого був Оттавіо, на його все нові болячки, на невміння розумно поводитися з грошима, на складні стосунки з дітьми, на майбутні проблеми з розподілом спадщини, вигідні хіба що якимось хитрюганам, адже у наші часи, дорогенька...

Як тільки бабця нарешті отримала безсумнівні докази, що Оттавіо їй зраджував (важко визначити, які саме дії стали для неї найголовнішим доказом провини, зважаючи на той факт, що бабця сама не раз запевняла Ольгу, ніби Оттавіо — імпотент...), вона не вагалась ані миті. Того ж дня зібрала усі манатки Оттавіо у пару валіз, виставила їх до його машини (нерозлучна «Мерседес Пагода» блакитного кольору) і безцеремонно вигнала його з дому.

Діти теж знати його не хотіли і навіть стали на бік бабці в усій цій історії. Незначні заощадження Оттавіо придалися для оплати кількох забаганок Ольги, котра хутенько зникла, як тільки з’ясувалося непорозуміння щодо будиночка на морі, який виявився занедбаною, напіврозваленою хижею, яку ніхто не купив би і де, крім плісняви на стінах та чаїних гнізд, нічого не було. Те, що ще залишалося від накопиченого за сорок років від торгівлі сіллю, цигарками, тютюном та від тертя за прилавком, через кілька місяців вичерпалося. Адже Оттавіо жив у готелі і, як і багато чоловіків його покоління, не вмів куховарити, прати і прасувати. Звиклий до зручностей так само, як і всі, чиї кращі роки життя припали на період економічного буму, що забезпечив їм спокій і добробут, і не маючи анінайменшого наміру від них відмовлятися, Оттавіо двічі на день харчувався у ресторані, брудний одяг відносив до пральні, а прасували речі йому в готелі.

До останніх днів він не продавав свій «Мерседес Пагоду». Його так і знайшли в автівці наприкінці минулої зими: брудного, неголеного і неживого.

**

У Філіпо справи йдуть вгору, краще нікуди. Подейкують навіть про відеозапис для італійського MTV. Більша частина новин про нього надходить до мене від Вейна. А коли з’являється Рамона, то негайно починається прямо-таки їх екстрений випуск. Як мелодію дзвінка на телефоні обоє встановили його нову пісню «Ніч середини літа»: «В очах твоїх / Бачу, бачу світлячків. / У цю ніч, коханааааа,/ Середини літаааа». Із цим синглом гурт «The Stolen» виграв конкурс. Тепер запишуть оцей альбом і їм повалять гроші, — переконано запевняє Вейн. Рамона, як папуга, знай собі повторює чиюсь фразу, занадто розумну, щоб вона належала їй самій; каже, із виходом альбому гурт «The Stolen» затвердиться на найвищому щаблі у рейтингу нових зірок сучасної італійської поп-музики. Але після тих завчених слів у її очах замість літніх світлячків легко читається хвилювання упереміш із тривогою. Адже їй ясно: якщо раніше їй іще інколи випадало щастя бачитися з Філіпо, то тепер і того не буде.

А у Вейнових очах я не бачу нічого, крім безглуздої гордості: Філіпо такий, Філіпо сякий, і цілий довгий перелік його майбутніх успіхів.

А от про Дієґо згадує все рідше. Я його вже кілька тижнів не бачив; востаннє — за тиждень до крадіжки, коли він пропонував мені наркотики. Я порозпитував у чаті серед своїх друзів, які його знають. Кажуть, він днями стирчить на морі, у барі пригощає всіх холодним чаєм та морозивом, вдаючи з себе багатія. Зараз він зустрічається із Джулією, Сариною подругою, яка (так мені повідомили) зробила собі на животі татуювання «SWEET LOVE».

Рамона приходила і вчора ввечері. Разом із батьком усі вуха нам проторохтіли за вечерею своїми розповідями про успіхи Філіпо, про пісню про літо, про відеокліп, про дати туру. Заручившись підтримкою пляшки з віскі «J&B», вона випросила у батька дозвіл влаштувати Філіпо сюр­приз. Вейн відвезе її на концерт, де вона несподівано для коханого вигулькне прямо перед сценою йому на подив.

Я вважаю, що Вейн (і це демонструє чергову незбагненну для мене рису його характеру) погодився лише тому, що і сам хотів потрапити на той концерт.

**

— Не спиш?

У мами є погана звичка: заходити до моєї кімнати, не постукавши, коли її щось непокоїть. Вейн уже хропе. Верба точно ще не спить, бо він завжди до пізньої ночі чатиться у своїй кімнаті з друзями, яких щодня бачить на морі. Мама знає, що його краще не чіпати, а тому заходить до мене: не спиш?

Прикладає вказівний палець до рота, закликаючи мовчати, заходимо разом до ванної, не вмикаючи світла. Вона показує рукою у напрямку вікна, що виходить на бабцин двір.

Їй знову вчувається «Звір, що зітхає». Я прислухаюсь, але нічого не чую. «Чуєш?» — наполягає вона. «Ні», — відповідаю, і тоді вона махає мені, щоб мовчав і слухав.

Я чую лише важке дихання Вейна в сусідній кімнаті. Та коли вуха нарешті звикли до тиші, то й мені вчувається щось незвичайне: зітхання загадкової істоти.

Вейн каже, що то борсук. Не знаю, звідки у нього така впевненість: де він міг бачити й чути борсука!? Як на мене, то може бути кіт, збуджений від кохання, або кіт-астматик / кіт з емфіземою легенів. Але щоразу, коли ми відчиняли вікно і світили у напрямку звуків ліхтариком, Звір, що зітхає, затихав.

— Зачекаймо ще трішки.

Мені так і кортить сказати мамі, що мені набридла ця гра і мене зовсім не цікавить, що воно за звір такий. Але не хочеться її ображати, розвіювати її віру в дива. А тому я опускаю кришку унітаза — обережно, щоб не грюкнула. Всідаюся зверху. Вона сідає на пухнастий килимок і опирається головою об стіну під вікном.

Уфффф-уфффф. Зітхання, хрипіння. Якби ми були на іншому континенті, я б подумав, що то якийсь здоровенний плазун чи змія.

— Я більше так не можу.

Це голос Дятла, шепіт: він промовляє на діалекті, що так більше не може. Ми з мамою переглядаємося, вона прикладає пальця до рота, щоб я мовчав і не рухався.

— Я більше не можу, — повторює Дятел, — я двадцять років чекав на цю мить. Пригадуєш? Я все поглядав тоді, як ти проходила через кедровий перелісок: така сурйозна, чепурненька. А я плівся з роботи у забрьоханій синій робі, брудні руки ховав до кишень, щоб ти не помітила. Не знав, що тобі такого сказати. Одного разу при зустрічі