Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

подзвонювала і тривога за Брюн: примара попрохала Рен убити Зіґфріда. Хоч та відмовилася навіть слухати такі дурниці, Брюн, здавалося, не зрозуміла, чому її бажання погане. ]]> Чи й справді по той бік життя і смерті всі сенси втрачали сенс?..

Від нудьги — вони мусили провести з Нортоном усеньку пару наодинці — дівчина ще пройшлася вздовж рядів, позазирала під парти, а тоді розляглась поруч із Заксом, відчуваючи, як неприємно впиваються під лопатку гвинтики на стільниці.

Тут же Рен уперше примітила, що на стелі аудиторії танцюють люди. Напівстерті, місцями надщерблені, проте достеменно люди. Мальоване сонце розливало сотні променів, які від часу втратили золотий блиск і здавались темно-пісочними.

— Що то на стелі? — спитала дівчина, сподіваючись, що Закс теж утомився від тиші.

Сусідня парта заскрипіла.

— Фреска. Танець, — коротко відповів хлопець, а тоді зітхнув. — Я думаю, що це Свято Сонця — судячи з кількості його зображень у підручниках.

— Ніколи не чула про це свято, — тихо зауважила Рен, повертаючись на бік.

— Звичайно, не чула. Закладаюся, ти не постаралась навіть розгорнути підручник з історії Академії, — хмикнув хлопець, проте продовжив оповідь, бо втратити нагоду похизуватися своїми знаннями він не міг: — Це Свято бурхливо відзначали в Академії аж до Кривавого Випуску. Про нього ти хоча б знаєш?

— О, певна річ, — без докорів совісті збрехала дівчина.

— Як аналог Свята Сонця згодом впровадили Бал Трьох Гостей. Кажуть, дійство яскраве. Ми його застанемо цьогоріч. Така історія.

— Дякую за пояснення. Я ж була вирішила, що ти завжди такий невдоволений, як у мій перший день тут.

Закс хмикнув.

— Я напередодні мав серйозні проблеми з Одіном. Було зовсім не до того, щоби бавитися з новенькою.

— Коли це позаду, то… друзі? — Рен сіла на парті, щоб церемонно простягнути руку хлопцеві.

Він, проте, дивився на неї зовсім без радості від пропозиції перенести стосунки на новий рівень.

— Без образ, Савітрі. Якщо в тебе є мета, не можна розпорошуватись на людей довкола. — Тон, яким він виголосив це, не здавався ні роздратованим, ані злим — і від цього Рен посмутнішала.

— А що коли довкола — дорогі тобі люди?

Одногрупник підняв руку, розглядаючи свій чорний браслет.

— Для них можна і навіть треба зробити виняток. Тому в мене нема і не буде дорогих людей в Академії. — Закс зістрибнув з парти на підлогу. — Добре, побалакали та й годі!

Звичний Нортон уже повернувся, але наразі Рен вистачало й цього. Потім — казала вона собі — Закс неодмінно відкриє їй більше. А тоді вона сплете все це в міцний клубок, щоб достукатися до нього, і зможе виростити оту нездійсненну мрію. Та він і оком не встигне змигнути!

* * *

Лист, який прийшов наступного дня, викликав підозру. На конверті не було марки й адреси, а знайшовся він поміж сторінок конспекту з Одіна, необачно залишеного на парті в аудиторії на всю обідню перерву. «Для Рендалл Савітрі. Не показуй нікому», — повідомляв зворот конверта. Слово «нікому» відправник двічі підкреслив.

Заінтригована посланням, Рен поспіхом вийшла з аудиторії на наступній перерві та вирішила навідатися до закинутого крила. Звернувши в першу-ліпшу підсобку, дівчина вмостилася на край розхитаного столу, розірвала конверт і дістала папірець.

«Рендалл Савітрі! — дзебенів гострий дрібний почерк. — Ми пишемо з однією метою — захистити тебе. Академія не така безпечна, як переконують викладачі. Ти сама бачила це. Синдром зникнення — він тебе теж хвилює?»

Дівчина здригнулася. Спершу мовчанка звідусіль — і тут зненацька їй вкладають у руки нитку просто до таємничої Зіґфрідової хвороби?

«Ми пишемо не всім — на те є причина. Причина, яку дбайливо приховують від загалу. Якщо хочеш дізнатись її та знайти інші відповіді, приходь за тиждень опівночі до кабінету навпроти вази. Інші не повинні про це дізнатися. Вони — не такі, як ми».

Ні підпису, ні імені. «Може, хтось насміхається?» — Рен мимоволі подумала на Закса. Але той навряд чи вчинив би щось таке. Адже він не має часу розпорошуватися.

* * *

— Нікс, послухай: а ти часом не знаєш, за що Закса відсторонили від занять? Отоді, якраз перед моїм вступом, — ніби поміж іншим поцікавилася Рен, гортаючи з міднокосою одногрупницею посібники з історії.

Їй хотілося більше дізнатися про Нортона, якщо вона вже надилася до його нездійсненної мрії. Та й момент випав — вони зачаїлись у найглухішому кутку читального залу і вдавали, що вчаться, хоча насправді більше базікали.

— Невже цю історію досі обговорюють? — щиро здивувалася Ромі.

Після кількох днів у лікарні під її очима залягли темні тіні, але в усьому іншому одногрупниця залишалася тією ж енергійною та іронічною Ніктою. Вона згорнула підручник і усміхнулася:

— Нортон просто розквасив Сетові Морту носа. На парі Одіна. Знаєш же, який то любитель дисципліни… То ось, Одін вийшов, а хлопці затіяли суперечку. Сет волав, що не вірить у всю цю катавасію і нас повбивають, як і попередників, а Нортон сидів одразу за ним. І тут він підхопився — знаєш, як відпущена пружина. Нависає над Сетом і страшним голосом каже:

«Повтори» ]]> . Я б у такий момент спробувала злитися кольором із партою і вдавати, що мене не існує. А Сет, він завжди трохи того ]]> був, — Нікта покрутила пальцем біля скроні. — Бовкнув щось — чи то про попередню Зірку, чи що. Не встиг договорити, як Закс його хап за потилицю і — щосили! — лицем об парту хрясь!.. А далі вже ріки крові, Сет в істериці — істерики, правду кажучи, було більше, ніж крові. Заходить Одін: Морт корчиться, Закс у стіну тупиться. Отак його відсторонили від занять на тиждень. Професор загалом казав, що маніяків у своєму класі наступні сто років терпіти не буде і скине його в Йотунгейм. Ніхто не петрає, що і де той Йотунгейм, але коли Одін обіцяє туди скинути — то капець.