Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

— А-ку подужає Йо-га! — відповів А-ку і ступив на середину кола.

Вони якийсь час стояли, втупившись один у одного грізними поглядами. Лють так і клекотіла в обох, очі аж іскрились, обличчя грізно кривилися. Часто однієї цієї пози залякування було досить, щоб один схилився перед другим, але зараз зійшлися рівні силою суперники, тож жоден з них не хотів поступатися.

— Йо-га уб’є А-ку! — не витримав врешті Йо-га.

Махнув щосили своєю зброєю — палиця свиснула над головою А-ку, але той навіть не похитнувся.

— Йо-га поганий мисливець! — закричав він глузливо. — Вся дичина тікатиме од Йо-га неушкоджена! Йо-га проситиме м’яса в А-ку!

Це була найбільша образа, яку тільки може почути мисливець.

— Ух!.. Ух!.. — закричав розлючено Йога. — Йога розтопче А-ку!

І тут поруч з А-ку залунало грізне гарчання. А-ку аж здригнувся, а Йо-га завмер, перелякано витріщивши очі.

Поруч з А-ку стояв Га-ав. Величезний, майже по груди А-ку, з наїжаченою гривою, з вишкіреними іклами, він стояв поруч з А-ку, недвозначно даючи зрозуміти, що вчепиться у горло кожному, хто посміє скривдити його друга.

Войовничий запал Йо-га одразу ж згас. Він зігнувся і вже в позі слабшого підбіг до А-ку, простягнув до нього руки — долонями догори. Вигляд у нього був такий жалюгідний та нещасний, що А-ку враз пересердився.

— А-ку полюватиме вдвох із Йо-га, — сказав він, вкладаючи свою долоню в прохально простягнену руку. — Йо-га теж буде хоробрим і дужим мисливцем. І ми вб’ємо найбільшого в долині мамонта!

І вони вже втрьох попрямували із кола: А-ку, Га-ав і Йо-га.

Плем’я довго й ретельно готувалося до полювання на мамонта. Хоч довкола було море дичини і плем’я майже щодня об’їдалося м’ясом, мисливці не могли заспокоїтись, не вбивши мамонта. Лише після цього відчуватимуть вони себе справжніми господарями долини, володарями усього живого. Готувалися нові, особливо міцні та важкі палиці, підбиралися довжелезні дрюки, довго й терпляче обпалювалися та загострювалися. Усе плем’я зносило до печери важке каміння, що ним потім кидатимуть у мамонта.

Мисливці вже знайшли недалеко од печери й потрібну ущелину: довгу й вузьку, з крутими сипучими стінами, по яких годі видертись нагору, і плем’я стало тягати туди каміння й ломаччя, викладати по обидва боки дві величезні купи, щоб у свій час повалити все те донизу, закривши вихід з ущелини. Багато-багато разів піднімався у небо Великий Мисливець з-за тієї гори, що весь час диміла й погуркувала, поки плем’я виклало ті купи, — виклало так? що варто штовхнути, і вони з гуркотом поваляться донизу.

І весь цей час плем’я майже нічого не їло: постилося, готуючись до великого бенкету.

Нарешті настав Великий День Полювання, і мисливці, вимазані в свіжий мамонтів послід, щоб не зрадити себе запахом власних тіл, рушили заганяти мамонта. Вони вже давно вибрали серед мамонтів, які паслися в долині, кількох самців, стежили за ними вдень і вночі і тепер хотіли одного з них загнати до ущелини.

А за мисливцями побігли й собаки.

А-ку і Йо-га теж пішли з мисливцями. Після того, як вони взяли участь у сутичці з шаблезубим тигром, мисливці брали їх на полювання.

Щасливий і страшенно гордий, ніс А-ку свою бойову палицю. Він то поглядав уперед, то оглядався, чи не одстали собаки, і бачив щоразу Га-ава, який біг на чолі зграї. А-ку хотілося аж закричати на весь голос, але він стримувався, бо знав, що до пори до часу мисливці мають рухатися безшумно, щоб не сполохати передчасно мамонтів.

Йшли дуже довго: Великий Мисливець уже стояв над головами. Вони вже майже підійшли до річки, а мамонтів усе не було видно. А-ку вже став думати, що хитрі й розумні тварини помітили їх іще здалеку та й подалися геть.

Аж ось перший мисливець зупинився, застережно підняв руку, і всі одразу ж застигли на місці.

Довго вдивлявся вперед перший мисливець, потім показав рукою на групу дерев, що зеленіли над річкою. Й А-ку зрозумів: там — мамонти. Однак як він не приглядався, так і не міг нічого побачити: видно було тільки стовбури могутніх дерев, що висока вгорі змикали свої зелені крони.

Мамонт був старий і мудрий.

Не один десяток років пролетів над важкою його головою, увінчаною такими могутніми бивнями, що він легко діставав ними землі. Все велетенське тіло його вкривали шрами — сліди сутичок із хижаками, з іншими мамонтами-самцями, які час від часу намагалися очолити табун. З року в рік водив він свій великий табун по широкій долині, — на його очах підростав молодняк, ставав дорослими самцями і самицями, і більшість самок він лишав біля себе, а самців гнав геть, якщо вони не хотіли йому скорятися.

Оберігаючи свій табун, він завжди прислухався та принюхувався до всіх підозрілих звуків і запахів, готовий щомиті подати сигнал тривоги, і тоді всі мамонти зіб’ються до купи, прикриваючи молодняк од хижаків, і він поведе їх у безпечне місце. А коли треба, то й кинеться на того, хто насмілився порушити спокій, — високо піднявши хобот, наставивши бивні, і всі мамонти побіжать слідом за ним. І горе тому, хто завчасно не поступиться дорогою, — зім’ятий, збитий, втоптаний в землю, буде валятися він, поки його не розтягнуть дрібні хижаки й птахи.

Мамонт і зараз прислухавсь та принюхувався, нервово задираючи хобот, поводячи величезними вухами: відчуття якоїсь небезпеки незримо носилося в повітрі. Табун мирно дрімав, сховавшись у тіні дерев, у величезних животах буркотіла, перетравлюючись, їжа, мамонтенята повискували, граючись поміж собою чи ссучи своїх матерів, навіть дорослі самці поринули в солодку дрімоту.

Не спав тільки він, їх вожак, охоплений невиразною тривогою.

Тихо й нечутно, мов привид, намагаючись весь час ховатися в густу тінь, він підійшов до узлісся, завмер, прислухаючись та принюхуючись. Маленькі очі його підозріло обмацували кущі, що росли вздовж річки, кожну западину, але там все наче вимерло: жодного запаху, жодного шурхоту, жодного руху. Миром і спокоєм дихала річка і весь простір, що був перед нею й за нею. Спокоєм і полуденною сонною тишею.

Однак неспокій не полишав старого мамонта: відчуття небезпеки все більш