Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

і намагався притулити голову до грудей. Він щось говорив, але слів ніхто не чув. З нього здерли пальто, він лишився в чистій білій сорочці і в старих штанях, але скоро та сорочка зчорніла від болота. З голови, з обличчя, з плечей і рук цибеніла кров.

Він ще зібрав трохи сили, щоб підвестися з колін і дібратися до паркана. Там, притулившись боком до штахет, а рукою затуляючи обличчя, чужинець ще намагався ступити кілька кроків. Якийсь хлопчик, демонструючи свою силу і спритність, метнув цеглою, та так влучно, що попав чоловікові в скроню, і той, лише глибоко охнувши, тихо сів на землю. Довге його тіло безвладно витяглось під парканом і завмерло. Діти заклякли на місці, чекаючи, що той ще встане, але чоловік не рухався. І тоді діти зрозуміли, що він уже мертвий, що вони вбили його. І тоді вони запитали самі себе: «За що?», але відповіді не знайшли. Хтось із них підняв з землі пальто і накрив ним труп незнайомої людини. Якийсь малий, обхопивши руками голову, виблював.

Потім дітей пойняв страх, і вони розбіглися по хатах, стримуючи в грудях ридання і ще щось страшне і болюче, що рвалося назовні. Вони зціплювали зуби, гадаючи, що, може, це минеться, але воно не миналося, воно кублилося в них, наче клубок гадюк, і дуже-дуже боліло. Діти не відали, що воно таке, і це ще більше жахало, бо всім їм раптом здалося, що вже десь бачили ЦЕ ОБЛИЧЧЯ, знали його змалечку… Але звідки, звідки?

І кожне собі мовило крізь зціплені зуби:

– Ні, се не він… Се неправда! Він не такий.

Але десь в душі несвідомо народжувалося велике і фатальне:

– Се Він, се Він…

1972

Парасоля

1

Старий Чигальский мав завше одну і ту ж звичку, може, й не дуже оригінальну, та все ж притаманну лише йому одному, – звичку, виходячи з дому чи то на прогулянку, чи до когось на гостину, брати із собою стареньку сіру парасольку, незважаючи на погоду – дощова чи сонячна. У дощ він розпускав її над головою, а в погіддя ніс просто в руках або під пахвою. Тому ми й були дуже здивовані тієї днини, коли він вийшов з дому без неї. Наші здивовані погляди не могли не прочитати на лиці старого заклопотання і збентеження, котре дало змогу припустити, що він, певно, загубив десь парасольку, і тепер нелегко йому почуватися без неї.

Ішов вузенькою вуличкою нашого невеличкого тихого містечка, виорюючи спохмурнілим поглядом кам’янисту бруківку, зашпортуючись очима за кожен виступ, ішов, не помічаючи нічого і нікого надовкруг, лишаючи все інше поза увагою своїх каламутних очей. Видно, тая парасолька займала важливе місце в його душі, якщо втрата її привела до такої пригнічености. Дійшовши того місця, де вуличка роздвоювалася, старий Чигальський спинився, мов роздумуючи, в який бік йому звернути, але так, видно, ні до чого й не додумавшись, звернув назад і ніс у ніс зіткнувся зі своїм знайомим Зільником, що було для Чигальського очевидячки такою несподіванкою, що він аж стрепенувся, різко спинившись, чим налякав зустрічного, і той витягнув уперед руки, мовби чекав, що тіло Чигальського має повалитися на нього за законами інерції.

Тільки цього не сталося. Сталося інше. Чигальський увічливо здійняв зеленуватого капелюха і мовив своє звичне «моє поважання». У відповідь Зільник потягся теж рукою до голови, але, пригадавши, що там нема ні кашкета, ні капелюха, посунув її собі десь на потилицю і, проказуючи слова привітання, добряче пошкріб пальцями. Він уже був розкрив рота, аби що-небудь мовити, так собі, щоб лише розім’яти оте дивне збентеження, яке напало на нього, але так і зостався із відкритим ротом, бо його випередив старий Чигальський:

– Ви не бачили її?

Для Чигальського було цілком зрозуміло, що він мав на увазі, але для Зільника це було туман туманом, адже він, не приховуючи збентеження, не помітив відсутності парасольки, але, як люди, котрі ніколи нічим глибоко не переймаються, відповів зовсім спокійно і без інтересу:

– Ні, не бачив.

Їхні очі ще деяку мить, зовсім, проте, не помітну для обох, оглядали одне одного, опісля якось знебарвились і, збайдужівши, розбіглися в простір.

– Вибачте, – промовив Чигальський по тій маленькій хвилі мовчання, що тяглася одначе надто довго, і, обминувши Зільника, посунув далі вузенькою кам’янистою вуличкою весь у густій павоті думок.

Зільник ще довго проводжав його очима, безнадійно пригадуючи, про що питав його Чигальський, бо відповідь свою він теж забув, і тепер йому зовсім було незрозуміло, чого вони власне взагалі зупинилися і завели тую балачку.

Цей день якось уже надзвичайно швидко добіг кінця, і темно-синє, пропахле цвітом акації, надвечір’я влилося у жили вулиць та провулків, спохмурюючи і знелюднюючи їх. Люди немов тікали від нього, ховаючись у свої будинки, і засвічували світло, аби позбутися тієї вечорової сині, відігнати її од себе.

Чигальський довгенько порпався перед дверима свого будинку у пошуках ключа, котрий мав дуже милу звичку: куди-небудь так пірнути, що на пошуки його, а потім на нудне скреготливе вкладання в іржавий замок, доводилося витрачати щонайменше хвилин п’ять, але це вже давно перестало хвилювати старого – він до того звик, як звикають до щоденного промивання заспаних очей.

Колись ці двері страшенно скрипіли, але відтоді, як Чигальський дбайливо їх змастив, заніміли і вже нікому не дошкуляли своїм жахливим рипінням, бо стали спокійнішими й лагіднішими, наче той собака, що його добряче віддухопелили кийком і тепер він зарікся гавкати без причини. Чигальський власне за те їх і незлюбив – йому здавалося, буцім вони підлабузнюються до нього, і це його настільки бісило, що він кожен раз так гепав ними, аж стеля осипалася. Він би ніколи в світі не став їх змащувати, коли б не Зільник, якому оте щоразове рипіння завдавало душевних мук і вбивало чудовий настрій. «Якщо ви їх не змастите, – сказав він господареві, – то більше моєї ноги тут не буде». І Чигальський мусив на це зважити, бо шанував свого єдиного гостя і не хотів його втрачати.

Вечір проминув у тривожних роздумах про загублену парасолю, котрої не було, котра була не з ним, котра тепер так само страждала, втративши свого пана, і нарікала на свою неприкаяну старість.

2

– Чи чули ви, які чудеса стали творитися в нашому місті? – спитав його кілька днів тому Зільник. – Ось уже буде місяць, як на будинках хтось малює чорною фарбою тризуби і пише «Слава Україні!».

Чигальський стенув плечима, усім своїм виглядом показуючи, наскільки це йому байдуже.

– Мене політика не цікавить, – відказав.

– Ну, поки ви працювали, то могла й не цікавити. Але тепер, як пішлисьте на пенсію, то чого б