Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

ж жести, такий самий погляд, зріст і статура. Хіба що батько був блакитнооким блондином у формі льотчика, тоді як Антон Семенович – карооким шатеном в цивільному костюмі й легкому пальті… Ото й уся різниця.

– А це мій Валерка! – відрекомендував сина батько. Антон Семенович чомусь почервонів, збентежився і легенько потиснув простягнуту юнаком руку, а потім стояв, явно не знаючи, що робити: бігти назад в чергу чи продовжувати спілкування з другом дитинства. Нарешті мовив:

– Я тут від самого ранку стою за квитками на Київ, мені днями запрошення на зустріч випускників надійшло.

– І мені так само! – підтвердив батько. – Ми з сином теж до Києва зібралися. А квитки я зараз візьму в касі для персоналу на всіх нас, на трьох.

– Гаразд, якщо зможеш, візьми, будь ласка! – з надією в голосі попросив Антон Семенович. – Тільки я не сам лечу, а з Гулею. Це моя племінниця.

– Тоді давай швидше паспорти – і свій, і племінниці, – кивнув батько. Калабалін довірливо глянув на друга дитинства і простягнув документи.

Квитки взяли тільки на п’ятницю: такого дефіциту давно вже не бувало! Але якщо проблема з вильотом розв’язалася, то виникла наступна: а де б тоді зупинитися?.. Леонід Семенович нервово гортав записника з телефонами московських знайомих, Антон Семенович терпляче тупцював поруч. Було видно, що він хоче щось сказати, але соромиться.

Нарешті батько пішов телефонувати якимсь знайомим, проте повернувся дуже засмученим. І тут Калабалін нарешті наважився:

– Льоню, якщо тільки хочеш… я твого сина до себе заберу.

– А ми тебе не обтяжимо? – поцікавився Леонід Семенович. Антон Семенович лише весело розсміявся:

– У мене чотири кімнати, моя дружина Ніна Миколаївна разом з сином Семеном до кінця тижня на конференції в Ленінграді. Отож житиме твій Валера, немов той принц в окремих апартаментах. Щоправда, ми не в столиці мешкаємо, а в Калінінграді[17].

– Ого-го! То це ж аж!.. – захвилювався батько.

– Та ні, це інший Калінінград. Двадцять п’ять кілометрів електричкою від Москви, зупинка Болшево. Не хвилюйся, електропоїзд ходить часто і точно за розкладом, як годинник. А у нас там, між іншим, і ліс є, і повітря свіже, і навіть обслуговування в магазинах краще, ніж в столиці!.. А як захоче твій Валерка на Москву подивитися, так мої дівчата – Оленка і Гуля йому із задоволенням покажуть все, що треба: і в які завгодно музеї поведуть, і в театр, і екскурсію влаштують якнайкраще.

Леонід Семенович уважно вислухав, кивнув у відповідь, а потім, ніби схаменувшись, почав нишпорити по кишенях, виймаючи пом’яті купюри.

– Щодо їжі, Антоне, то ти не думай, я тобі гроші залишу і ще вітамінів ташкентських підкину! – і він простягнув йому важелезну сумку. Як не намагався Антон Семенович відмовитися, але продукти все ж довелося взяти.

О 12:00 вся компанія завалилася в простору квартиру сім’ї Калабаліна. Дівчат вдома не виявилося, але на плиті стояла каструля свіжоприготованого борщу, а ще сковорода, повна котлет і смаженої картоплі.

– Гуляють! Нічого, до дев’ятої повернуться, тоді я познайомлю твого хлопця зі своїми дівчатами, – безтурботно пообіцяв Антон Семенович.

Вони з апетитом пообідали, потім Валерку відправили в сусідню кімнату відпочивати. А друзі дитинства лишилися на кухні, де до вечора згадували життя в дитбудинку, а також поминали Семена Опанасовича і Галину Костянтинівну. Близько 20:00 Леонід Семенович спіхом попрощався і поїхав до Москви, оскільки вранці мав летіти до Мурманська.

Щойно годинник пробив 21:00, як в під’їзді пролунали легкі дівочі кроки, двері зі скрипом відчинилися, і в передпокій увійшли дві дівчини. Одна невисока, блакитноока, з довгим кучерявим волоссям кольору стиглої пшениці, з молочною шкірою, багряним рум’янцем на всю щоку. Не красуня, але чарівна й мила… Друга, навпаки, була висока й витончена, з величезними темними мигдалеподібними очима, обрамленими довгими пухнастими віями, з коротко стриженим волоссям, чорним, немов вороняче крило. Вона нагадувала Валерці дику лань, таку ж гордовиту й незалежну, а в її східній зовнішності було щось чарівливе, привабливе й загадкове. Побачивши гостя, вона чомусь сором’язливо потупилася. Що ж до Антона Семеновича, то він вказав на блондинку і голосно мовив:

– Це Оленка – моя донька.

Потім, повернувся до племінниці:

– А це наша Гуля.

Валерка уважно подивився на дівчат і несподівано для себе бемкнув:

– А знаєте, Гулю я зустрічав раніше.

– Не може того бути! – з іронією в голосі мовив Антон Семенович.

– Але ж я пам’ятаю! Вона… – Валерка не закінчив фрази, оскільки Гуля густо почервоніла й махнувши рукою, зникла з очей. Антон Семенович пішов слідом за нею, побажавши гостеві й дочці добраніч. Отож на кухні залишилися тільки Валерка з Оленкою.

Щоб розрядити обстановку, дівчина запропонувала попити чаю, а заразом і познайомитися. Й лише за деякий час зніяковіло спробувала пояснити причину раптової втечі кузини:

– Ти не дивуйся поведінці Гулечки, вона торік поховала обох батьків.

– Як це сталося?! – сторопів Валерка.

– Вони були лікарями. Клятий Чорнобиль забрав обох, одного за одним. Гуля тільки нещодавно почала приходити до тями. До Києва вона їде, щоб продовжити навчання в аспірантурі, отож будь до неї поблажливим.

Дочка Антона Семеновича виявилася доброю, товариською і дуже нагадувала свою тезку Оленку з обгортки шоколадки, які випускалися кондитерською фабрикою ім. Бабаєва, тільки більш дорослу. З нею було весело, цікаво і затишно. Вони захоплено теревенили до першої години ночі, немов були знайомі все життя. Ймовірно, спілкувалися б і далі, але прийшов Антон Семенович і розігнав їх по кімнатах – відсипатися. Як з’ясувалося з розмови, Оленка закінчила філологічний факультет Коломенського державного педагогічного інституту. А ось де навчалася Гуля?.. У перший вечір Валерка так про це і не дізнався.

Наступного дня після щільного сніданку він разом з обома дівчатами вирушив до Третьяковки[18]. І тут Валерка вперше здивував супутниць. Річ у тім, що він, виявляється, знав безліч цікавих фактів майже про кожну картину зі знаменитого мистецького зібрання, а тому понад дві години ходив з дівчатами по галереї й докладно розповідав про кожен експонат не гірше від професійного екскурсовода. Навколо них зібрався цілий натовп туристів, які з цікавістю слухали молодого чоловіка. І коли втомлена й голодна компанія нарешті покинула музей, Гуля запитала гостя:

– Валерію, а ви дійсно закінчили тільки КПІ? Чи, можливо, паралельно навчалися іще десь?

На що той весело відповів:

– Ні, окрім політеху ніде я не вчився.

– А звідки ж тоді про все це знаєте?..

– Просто я дуже допитливий і люблю читати.

Вони пішли обідати, потім поїхали кататися в метро. Розповідали анекдоти, жартували, дуркували. Було весело. Гуля