Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

А вони, бачте, комерцією займаються! Ну-ну…

А з мамою чи тіткою Фросею?.. Дві літні жінки, які багато років пропрацювали покоївками в санаторії, навряд чи зрозуміють його побоювання. А боятися там і справді є чого. А тут!..

В першій половині дня – комерція замість фантастики, у другій – Свято Великого Жовтня в компанії мами та її давньої подруги.

Ну що ж це таке, чесне слово, га?..

1993

Число звірини

Будинок по вул. Хорива, № 4, Київ,

квітень 1993 року

Цієї суботи Валерка прокинувся несподівано рано. Сонечко тільки-тільки виповзало з-за обрію. Гулі поруч не було, отож за звичкою він попрямував на кухню. Проходячи повз дитячу, зазирнув туди і посміхнувся: виявляється, маленька Аля і Гуля солодко спали, міцно обнявшись. «Ох, вже ця маленька завойовниця, знов не відпустила маму!» – подумав Валерка.

Зваривши в турці кави, він сів біля кухонного вікна й, попиваючи ароматний напій, задивився на витончену красуню – Андріївську церкву, що немов ширяла над пасмами ранкового туману, в якому потопав і весь Поділ з Флорівським монастирем, і навіть пагорб біля підніжжя церкви.

За деякий час на кухню вийшла розбуджена чудовими ароматами Гуля. Випивши горнятко кави, вона ласкаво обійняла і поцілувала чоловіка й знову пішла до спальні. Валерка ж з насолодою подумав: до чого ж добре, що у нього є кохана дружина і що у них підростає маленька донечка Алюся!.. Адже життя могло скластися зовсім інакше, якби у квітні 1989 року він не поїхав до Києва та ще й не затримався у Москві.

А почалося все з пізнього дзвінка…

* * *

Весь день в Ташкенті стояла виснажлива спека. Однак ближче до вечора раптом здійнявся вітер, потім почав сіятися дрібний дощик, який незабаром перейшов у затяжну зливу. О першій годині ночі він несподівано вщух, і Валерка вийшов на балкон, щоб перед сном насолодитися нічною прохолодою. Як раптом голосно і протяжно задзвонив телефон. Це був міжміський дзвінок, телефонували з Києва. Зв’язок був на рідкість відмінним. У слухавці лунав схвильований голос тітоньки Владислави:

– Валерко, миленький, до чого ж я рада чути тебе! Я б не стала турбувати вас в таку пізню годину, якби не надзвичайні обставини…

Річ у тім, що коли в 1986 році Валерка раптом виїхав до Ташкента, тітка-одеситка Владислава залишилася в Києві та влаштувалася на роботу в Подільський ЖЕК № 801 бухгалтером. А вже на початку наступного – 1987 року вона несподівано для всіх вискочила заміж за Василя Прокопченка – капітана частини внутрішніх військ, розташованої буквально на сусідній вулиці Лівера. І тепер вони щасливо жили-поживали в квартирі на вулиці Хорива.

– Доброї ночі, тітонько Владиславо! Що там таке страшне коїться? – поцікавився племінник.

– Поки все добре, сподіваюся, так і надалі буде! Але, як відомо, всі важливі події у нас починаються з чуток… Отож місяць тому заговорили про те, що начальник ЖЕКу Лапін хоче найближчим часом перевести старі подільські будівлі з житлового фонду в нежитловий. Отож я і вирішила приватизувати квартиру, доки не пізно, документи зібрала й відправила на оформлення, але боюся, що не встигну все довести до пуття, бо мого Василя несподівано переводять служити в Євпаторію. А я, як дружина капітана, поїду за чоловіком – як же він без мене?! І строки підтискають – тиждень нам на збори. Тому прошу когось із вас оперативно приїхати до Києва.

Валерка уважно вислухав тітку Владиславу, подякував і запевнив, що найближчим часом приїде для вирішення квартирного питання. Потім вони тепло попрощалися, і зв’язок перервався. Годинник показував другу ночі.

Вранці під час сніданку він повідомив батькам про нічну розмову з тіткою й заявив про бажання особисто поїхати до Києва.

– Ось тільки заяву напишу на відпустку й одразу поїду, – додав він.

Батько припинив гриміти каструлями на кухні та вибіг звідти з радісним виразом на обличчі:

– І я поїду! Тим паче мені вчора прийшло запрошення на зустріч випускників нашого дитбудинку, отож готовий відбути до Києва. Польоти в Москву, Тюмень і Мурманськ розпочнуться тільки через три тижні, отож встигну точно в належний термін.

Гелена Сергіївна в цей час збиралася на роботу. Уважно вислухавши чоловіка й сина, вона оголосила:

– Ви обидва помиляєтесь: до Києва поїду я. По-перше, квартира ця від початку оформлювалася на мене. По-друге, рідненькі мої, одного з вас відпустять лише через тиждень, а іншого терміново викличуть на роботу. По-третє, квитки на Київ зараз дістати складно, хіба що пощастить… Тому, Льоню, прошу тебе: візьми мій паспорт, прояви усі свої здібності, зачаруй дівчат в авіакасі й купи мені квиток на літак саме на сьогодні. А ви вже, мої любі, приїдете до Києва слідом за мною, як тільки зможете.

Квитки Леонід і справді дістав з великими труднощами: довелося писати заяву командиру льотного загону, знімати бронь, як стверджували – урядову. Тому, попри ускладнення, Гелена Сергіївна вилетіла до Києва, як і запланувала. Як завжди, збулися й усі інші її передбачення. Валерка написав заяву на відпустку в п’ятницю, але відпустили його тільки через тиждень. Леоніда Семеновича несподівано викликали на роботу.

Минуло п’ять днів – і що ж?! Квитків на Київ не було, як не шукали… Отож найближчої суботи вранці батько з сином вилетіли в Москву, підсівши на службовий літак. Далі Леонід Семенович планував відправити Валерку до Києва або рейсовим літаком, або в крайньому разі – нічним поїздом.

Все йшло добре. Величезний лайнер з Ташкента приземлився в Москві. Батько і син з величезною сумкою, набитою полуницею, огірками та зеленню, бігли довгими коридорами аеропорту до кас. Зазвичай там було не велелюдно, але сьогодні, навпаки, товпилася галаслива юрба. Службові каси були зачинені на обід. Довелося чекати…

Озирнувшись на всі боки в пошуках вільних місць, Леонід Семенович помітив у лабіринті черги знайоме обличчя.

– Антоне! – радісно скрикнув він. Кілька людей озирнулися до нього, і Леонід Семенович, передавши сумку розгубленому Валерці, кинувся просто в людську гущу, яка лише на мить розкрила обійми, а потім поглинула батька в багатоликій строкатості.

– Ай, Льонько! Це ти?! Як же давно ми не бачилися! – пролунало звідти. За деякий час батько повернувся, але тепер він був не сам. Підбігши до Валерки, вимовив радісно і водночас урочисто:

– Знайомся, синку, це мій найкращий друг дитинства – Антон Семенович Калабалін! Можна сказати, мій названий брат.

І справді, незнайомець був невловимо схожий на батька: ті